Анонс

 

Легенди Острога

Наше древнє місто овіяне славою минулих років. У багатьох випадках історія не зберегла нам імен хоробрих і відважних воїнів, які захищали свою Батьківщину, імен тих, своїм життям творив історію, продовжував славу Острога.

Минали роки, століття, забулися події й імена... І тепер ми з великим інтересом не лише вивчаємо історію рідного міста по документах, які збереглися, але з непереборною цікавістю читаємо легенди про минуле нашого краю.
Легенди органічно увійшли у всі жанри давнього українського письменства, іконопис і малярство, народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, казках та інших жанрах фольклору. Привертають увагу, зокрема, легенди історичні, які цікаво слухати й читати.
Активним збирачем легенд був колишній випускник Острозької чоловічої гімназії, пізніше – громадянин Польщі – Пантелеймон Васильович Юр’єв. Він записав сорок вісім легенд. Його коментарі до легенд є короткими історчним оглядом острозького минулого. П. Юр’єв, буваючи в Осторозі, спеціально цікавився й записував легенди та перекази з уст острожан.
Зі слів самого автора, острозькі легнди використовувлися ним, як зразок своєрідної народної творчості, частково, як історичний матеріал, що характеризує окремих героїв або ж моменти чи події Острозької давнини.
Подаємо легенди та коментарі до них з рукопису Пантелеймона Юр’єва «Острозька давнина».

ВІЧНІ СКАРБОШУКАЧІ

У вежі, на Судовій горі, заховані від людських очей, глибоко в землі лежать незліченні скарби. Раз в рік у підземеллях Вежі чути стукіт і шум із землі, яку розкопують. Це копають скарбошукачі, які багато-багато років назад були засипані під час роботи обвалом. Вони оживають у річницю своєї смерті на кілька годин. Тоді вони намагаються відкопати себе, але це їм не вдається, бо як тільки вони докопуються до поверхні, настає північ і розкопана земля знову осипається та ховає їх.
(Цю легенду записали в різний час Перлштейн, Ролле, С. Кардашевич. Їх записи трохи відрізняються від моєї. Я чув цю легенду від острозьких старожилів – жителів Красної Гірки, Нового Містечка, Бельмажа. В загальних рисах всі редакції легенди подібні).

КРИНИЦЯ З ЦІЛЮЩОЮ ВОДОЮ

Розповідають, що в Острозі була криниця на Татарській вулиці – недалеко від Татарської Вежі. Вона була дуже глибока, і вода з неї мала надзвичайні властивості. Зокрема, в давнину робила невразливими для ворожих стріл того, хто напився цієї води. Криниця була засипана в кінці минулого століття. До неї скидали каміння й будівельні сміття з фундаментів єзуїтського колегіуму, а також будинків, які згоріли під час великої острозької пожежі. Води у ній вже на той час не було.
(Можливо воду з цієї криниці наділили чарівними й цілющими властивостями тому, що недалеко від криниці знаходилася єдина на той час аптека єзуїтів. Друга острозька аптека – на ринку старого міста – була зачинена після смерті власника – аптекаря Лаузенца)


ВІРТУОЗНИЙ МУЗИКАНТ

В Острозі жив колись музикант. У нього була скрипка незвичайної форми. Ніхто не міг змагатися з ним у майстерності гри. Жив він на одному із бельмажських хуторів – був диким – під час зустрічі з людьми нікому не кланявся, ні з ким не розмовляв. Грав вечорами, і тоді всі сходилися його слухати, стараючись стояти в тіні, щоб він не помітив слухачів. Як тільки побачить, його слухають, то перестане грати.
А коли він помер, всі побачили, що це була не скрипка, а шматок дерева. Так люди ніколи й не дізналися, як на ньому грав віртуозний музикант. Ось таке було і такі справи вершилися в Острозі у давнину!
(Без сумнівів, що легенда ця про відомого скрипаля Гесснера, який приїхав до Острога на запрошення К.К. Острозького з Німеччини і отримав на Бельмажі великий земельний наділ. Він швидко став найулюбленішим придворним музикантом при дворі старого князя.Спогади про цього скрипаля зустрічаються досить часто).

ЛЕГЕНДАРНИЙ НЕНАЖЕРА
В Острозі жив колись ненажера, якого в цілому світі не знайти. Їв він за двадцятьох. Вола з’їдав майже за один раз. Бочку вина випивав як чарку. Одного разу побився об заклад, що вип’є бочку старого меду. Викотили йому із княжого льоху бочку меду – він випив і хвастається, що ще вип’є. Викотили другу. Ненажера і другу випив. Захмелівши, знову хвастається, що третю вип’є. Але прийшов йому кінець, як тільки він зробив ковток із третьої бочки. І в Острозі сум великий був, бо такого знаменитого чоловіка ніде потім знайти не могли.
(Цей ненажера – історична особа. Ним був острожанин литвин Ян Богдан Сусло – секретар Януша Острозького. Як вказує С. Кардашевич, його портрет був у Межиріцькому монастирі. Несецький, посилаючись на очевидця Янчинського, пише, що він їв за тридцятьох, і все був худим).

ЗАЧАРОВАНА СИНАГОГА

Острозька синагога заговорена великим магом-рабином Торовичем. Вона не горіла у вогні, не була знищена під час пам’ятної острозької повені в кінці XVII ст. А коли російські війська в 1792 році обстрілювали Острог, то помилково обстріляли й синагогу, прийнявши її за цитадель. І тоді сталося чудо: гарматні ядра, долетівши до синагоги, не торкаючись її стін, зависали в повітрі. В пам’ять про цю подію кілька ядер було вмуровано у стіни синагоги, а кілька підвішено всередині приміщення на спеціальних ланцюгах.
(«Ланцюги колись були з чистого золота»,- казав мені[П. Юр’єву] служка, коли я відвідав синагогу. Але щоб люди не заздрили Богу- гміна (община) вирішила продати золоті ланцюги, а гроші роздати бідним. Ядра ж повісили на залізних ланцюгах». Думається, що розповідь служки про золоті ланцюги – своєрідна острозька легенда.
Про Торовича острозькі легенди розповідають, як про людину, яка робила справжні чудеса, в які вірили остржани і не тільки євреї).


ТАЇНА ПІДЗЕМЕЛЬ

Там, де знаходиться вулиця Гальшки (раніше називалася також Удільною), тягнуться довжелезні підземелля. В них заховані незліченні скарби. Тільки треба вміти їх розшукати і підійти до них.
(В цьому переказі є зерно правди: під вулицею Гальшки, в напрямку Межиріча, проходить старий підземний хід, який майже весь обвалився. Ми знали людей, які в кінці ХІХ ст. Сміливо спускалися в нього і проходили кілька десятків сажнів. Ця легенда спонукала неодноразово окремих сміливців шукати там скарби. В 80-х роках минулого століття [ХІХ ст. – М.Д.] кілька острозьких міщан знайшли горщик із старовинними монетами на території так званих «уділів»- старої садиби Яблоновських. Знахідку у них забрала поліція і передала у монетний двір Петербурга).

«СРІБНИЙ ПЛАЧ» ДЗВОНА

В острозькій церкві були срібні дзвони. Коли їх відливали, то у сплав упала донька майстра. З того часу, коли б’ють дзвони, то чути плач. Дзвони ці знищені під час великої острозької пожежі. Уцілів лише один дзвін, але і його вивезли з Острога в глиб Росії під час евакуації міста у 1915 році. До Острога дзвона більше не повернули. Дзвін був виготовлений в Острозі. Майстерня стояла неподалік Замкової площі, біля вулиці Удільної, пізніше Гальшки.
(Автор цих рядків [П. Юр’єв] назавжди зберіг у пам’яті “срібний плач”цього дзвону. В нього дзвонили у дні евакуації міста 1915 року, а востаннє – ясного, погідного вечора. Такого бовкання, як лунав цей дзвін, мені ніколи пізніше не доводилося більше чути.
В інших записаних мною варіантах цієї легенди не згадується дочка ливарника, а походження срібного звучання дзвона пояснено особливою віртуозністю майстра, який дзвін відлив за обітницею, коли вимолював собі у Бога прощення за якісь особливо важкі гріхи).

ПРОКЛЯТТЯ МЕЛЬНИКА

Інколи на Вілії – навпроти замку, як тільки починає темніти, з’являється дивний човен з сірими вітрилами. Він тихо пливе і незабаром зникає вдалині. Це – козацька чайка. Колись козацький загін налетів на місто Острог. Під час сутички загинула дочка мельника. Батько прокляв убивць і з того часу вони вічно пропливатимуть біля місця свого злочину.
(Млин знаходився знизу, біля замку, тобто при виїзді до Нового Міста. Легенда – дуже стара і частково втратила свою початкову форму. Її мені розповів старець з Нового Містечка. Він же цю легенду чув своєї матері).

ЯК ВИНИКЛА ВЕЛИКА ПОЖЕЖА

Колись в Острзі був, ще за часів Яблоновських, досить великий ботанічний сад. В його оранжереях росли пальми та інші тропічні рослини. Ці оранжереї згоріли під час великої острозької пожежі. Влаштував оранжереї старий Яблоновський для своєї коханки – туркені Фатіми. А вона покохала молодого гайдука і втекла з ним в Угорщину. Яблоновський так розсердився, що наказав всі оранжереї спалити – звідси й пожежа острозька розпочалася.
(Туркеня Фатіма – історична особа, але більш детальних подробиць про неї розшукати не вдалося).


МЕТЕОРИТ БАГАТСТВА

В Острозі побутував переказ, що в кінці минулого століття біля міста впав надзвичайно великий метеорит. Для пошуків його виїжджала експедиція Академії наук, але пошуки вчених залишилися безрезультатними. В зв’язку з цим серед селян навколишніх сіл побутувало повір’я, що той, хто знайде метеорит, буде все життя багатим і його супроводжуватиме удача.
(У 1912 році Київська археологічна комісія провела безрезультатні пошуки метеорита).

ПРИВИД ЗАМКОВОЇ ГОРИ

Серед острожан побутує легенда, що у пасхальну ніч навколо зруйнованої Богоявленської церкви блукає сумна жінка з розпущеним волоссям. Люди забули її ім’я і пам’ятають лише, що колись вона гордовито проїхалася по освячених пасках парафіян біля Богоявленського храму. За це вона після смерті має вічно оплакувати свій страшний гріх, а її душа ніколи не матиме відпочинку і спокою.
(Ця легенда про Анну-Алоїзу Острозьку. Її записав Орест Левицький, який особисто чув цей переказ під час перебування в Острозі. Цитую його за “Київською старовиною”, т.7,1883р., с.371-372).

Кажуть, що історія – свідок минулого, світло істини, жива пам’ять. Фольклор з давніх-давен є невід’ємним супутником істричної науки. Нащадкам обов’язково треба знати історію свого народу.


БАГРОВІ ПЛЯМИ ПАМ'ЯТІ

Сьогодні ці події передаються з уст в уста як легенди. Про них не згадують підручники історії, не написано романів, не складено поем. Вони живуть лише в пам'яті народу. По капризу історії обидві відбулись на волинській землі - одна в зимову ніч 1578 року, друга - в літній день 1651 року. В обох цих подіях спільне ім'я - подвиг.

НІЧ 1578 РОКУ

В розпалі весілля княжої доньки, як грім з ясного неба, вдарили на сполох всі дзвони на церквах Межиріча і Острога. Всіх приголомшила звістка про наближення від Заслава на Остріг величезної орди Мухамед-Гірея. Кримський коршун поклявся до тла зруйнувати це місто, яке віками стояло на перешкоді грабіжницьким походам на Волинь. Для нападу вдало вибрав час. Його не чекали взимку, та ще під час гучного весілля, на яке з'їхався весь цвіт польсько-литовської магнатерії. В передчутті багатої здобичі ординці, як шалені, один перед одним рвались до Острога. З донесень хан знав, що шлях до цього княжого гнізда перекриває могутня Межиріцька фортеця, але не допускав і гадки, що межирічани зможуть протиставитись його грізній силі. Він уже в уяві бачив зруйнований до основ Межиріч, спалений й сплюндрований Остріг, сотні возів з княжими скарбами і десятки тисяч полонених, яких поженуть, як худобу, на невільницькі ринки.

Та сталось не так, як міркував Гірей. Межирічани вирішили постояти за себе, хоч сили були далеко не рівні. Поки хан наближався до фортеці, там уже кипіла робота. Вали поливались водою, викочувались бочки з порохом і смолою, розкладались багаття. Гармаші наводили жерла гармат на скуту льодом річку Вілію. З Острога на допомогу прибув загін в триста козаків на чолі з П'ятигорцем, який мав завдання будь-якою ціною стримати татар до підходу княжих військ. Козаки швидко зайняли оборону за греблею біля млина, перед Заславською брамою, - найбільш уразливим місцем в оборонній системі фортеці.

Мухамед-Гірей розпочав атаку з ходу, як тільки вийшов на широку, скріплену морозом, долину річки. Та шанс був упущений. Гармаші ще до того, встигли ядрами роздробити кригу на річці. Тепер перейти її було майже неможливо. Той, хто намагався це зробити, гинув в льодяному вирі. Але хан кидав все нові і нові сили, які зблизька розстрілювались гармашами. До вечора долина вкрилась сотнями ворожих трупів, сніг багровів від крові. Зрозумівши свій промах, Гірей усю силу удару спрямував на греблю, яку обороняли козаки П'ятигорця.

Артилерія на валах, щоб не влучати в своїх, замовкла. Від цієї хвилини проти величезної ворожої раті, щоб її здолати, підставила свої груди відірвана від усіх, без надії на будь-яку допомогу, жменька людей. Триста проти всієї орди - тільки подумати. Від їх мужності і витривалості, від їх уміння вистояти залежала доля краю. Маленький, закривавлений п'ятачок рідної землі перетворився в справжнє пекло. В хід пішло все: і спис, і стріла, шабля та сокира, мушкет, а то й кулак.

Татари гинули сотнями, та здобути греблю не могли. Шалений опір козаків сіяв серед ворогів зневіру в свої сили. Вони боязко йшли вперед і тут же панічно відкочувались, не дивлячись на хмари стріл, якими хан підганяв їх у наступ. Для прикриття козаки вдало використовували млин, але й їхні сили помітно рідшали. Важкопоранені - і ті відчайдушно продовжували бій до часу, доки безжальна смерть не виривала їх назавжди з лав товариства. Гарно вміли вмирати козаки - цього в них не відбереш.

Не принесла полегшення і ніч. Навпаки, під її покровом хан посилив натиск. Та дарма, козаки стояли, як скеля. Під ранок дев'ять останніх, що залишились від трьохсот, перебігли млин і звідти продовжували наводити паніку і смерть серед ворожих лав. Навіть і після того, як вони загинули в полум'ї палаючого млина, залишались господарями становища. Татари так і не наважились ступити на греблю.
Ранок приніс загибель орді. Небагатьом вдалось вціліти під ударами княжих загонів, що прибули на допомогу. Героїзм жменьки людей, який виріс з любові до рідної землі, здолав ворожу силу. Остання ніч в їх житті принесла їм безсмертя в пам'яті народу.

ЖЕРТВА ІНТРИГ МАГНАТСЬКИХ

Глуху і темну ніч прорізав спів перших півнів, і знову все затихло. Тільки на мурах і біля замкових воріт хропла до півсмерті споєна варта, а за ворітьми, біля коней, стояв і тихо гомонів чималий загін, готовий в будь-яку хвилину рушити в далеку дорогу. В Замковій церкві в цей час відбувалося вінчання князівни Гальшки з князем Дмитром. Воно було тихе й малолюдне. Крім молодих і священика, в церкві знаходились тільки паламар і Князь Василь. Тьмяно миготіли рідкі вогники свічок, намагаючись пробити церковну темряву. Все робилось крадькома і поспіхом. Молода красуня-князівна в свої п'ятнадцять років не дуже розуміла, що з нею роблять, але в усьому була покірна волі
свого дядечка - князя Василя.

Настав час мінятися шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер, який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.

- Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, - прошепотів священик.
- Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! - тихо наказав
князь.
Вінчання закінчилось в повній темряві, а разом з ним припинився і затих вітер. Засвітили свічку, і Дмитро, закутавши в плащ юну Гальшку, поніс її на руках до ридвану. Слідом за ними вийшли князь Василь і священик, який знову звернувся до князя:
- Княже, їх жде нещастя.
- Може і так, отче, але за то всі острозькі маєтності віднині опинились
в моїх руках, а це найголовніше.

Молоді в оточенні ескорту поїхали в ніч. А там на її очах вбили Дмитра розбійники-шляхтичі з банди Мартина Зборовського, який погнався за ними по намові її матері. Згодом народила сина, якого мати насильно відірваля від грудей і віддала якійсь "хлопці", щоб самій не душити. Після - віддали її заміж за другого князя, якого прогнав третій, призначений їй самим королем.

В Острозький замок повернулася через багато років, після довгих поневірянь в темницях, бо непокірною була. Краса її не зів'яла, а розсудок її то покидав, то знову вертався. Все було, як в імлі. І ось одного дня, коли сиділа й дивилась у безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадались і церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала. Її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою, гарна-прегарна, такою, якою була в п'ятнадцять, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі, пожадливі людці.

Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам'яній печері, що біля Межиріча, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили и поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір

ВІДСТУПНИК

Було у князя Василя-Костянтина Острозького три сини - Олександр, Костянтин і Іван, якими вельми пишався, бо бачив в них продовжувачів свого славетного княжого роду. Всі вовн були відважними і кмітливими. З дитинства об'їжджали самих диких і воронктих коней, прекрасно володіли зброєю і не раз нюхали порох у військових виправах батька, на які той брав їх із собою. Але трапилась біда, і двое з них померло при загадкових обставинах, в зовсім молодому віці. Загадковим і дивним було те, що після смерті княжича Костянтина рівно через рік, в той самний день, число і навіть годину, помер княжич Олександр. З цього приводу серед народу ходили різні чутки, але найбільш поширеною з них була та, яка твердила, що смерть синів була справою рук єзуїтів. Так це, чи ні - важко судити, більш того - стверджувати.

Після цієї трагедії вся любов і турбота князя була перенесена на Івана, тепер уже єдиного продовжувача і спадкоємця роду. Він отримав блискучу освіту. Спочатку його навчали професори Острозької Академії, а потім він довго подорожував по країнах Західної Європи, де здобував нові знання і підвищував свою військову майстерність. Багато років провів у Відні, при дворі австрійського імператора Максимільяна, де пізнавав тонкощі європейської дипломатії.

Саме тут, у Відні, піддавшись облудним намовам єзуїтів, непомітно для самого себе, опинився в майстерно розставлених ними тенетах, з яких майже ніхто і ніколи не виплутувався. Хіба що після смерті. Під їх впливом відцурався від віри і мови батьків, від свого народу та перетворився в звичайного відступника, ставши м'яким воском в руках отців, з якого могли ліпити все, що завгодно.

Єзуїти багато чули про круту вдачу князя Василя-Костянтина. Добре знали, що він був ревним захисником православ'я і стояв незрівняно вище всіх вельмож і навіть короля, а в своїх володіннях, які займали майже половину України, не давав їм розгулятися і проводити в життя загарбницьку політику римського престолу. Такий князь не влаштовував єзуїтів. Для здійснення їх задумів потрібний був зовсім інший - м'який і податливий, і таким став Януш - колишній княжич Іван.

Через декілька років, після повернення Януша в Дубне, до старого князя в Остріг долетіли слухи про відступництво сина, але князь не надав їм віри і сприйняв, як зловтішний жарт своїх недругів. Минуло ще трохи часу, і чутки підтвердились. До цього спричинився сам Януш, який все розповів під час розмови з о. Дем'яном - сповідником князя.
Дізнавшись про це, під вечір наступного дня князь терміново прибув у Дубне і негайно викликав до себе сина, який щойно повернувся з ловів. Стримуючи гнів і роздратування, зажадав, щоб той негайно порвав з єзуїтами і повернувся в лоно православної церкви, але Януш категорично відмовився виконати вимогу батька. Реакція князя не забарилась. Він встав, сплеском долонь викликав сторожу, якій наказав відпровадити сина в підземелля замку і тримати його там доти, доки Януш не погодиться виконати його волю. Крім варти, доступ до Януша мав ще отець Августин, який щиро вірив в те, що з його допомогою молодий княжич все зрозуміє і повернеться до віри батьків.
Минув рік. Всі намагання о. Августина виявились марними. Не допомогли ні бесіди, ні докази, ні звернення до сумління. Надто глибоко вкорінився фанатизм, прищеплений єзуїтами. Всупереч здоровому глузду, Януш стояв на своєму.

Непослух і впертість сина все більш і більш турбували князя і не давали йому спокою. В час однієї з безсонних ночей, вкрай стомлений важкими думами, Василь-Костянтин залишив палац і в супроводі двох слуг, що несли смолоскипи, спустився в каземати, в яких ув'язнювався Януш. На місці він побачив жахливу картину, як його, непокірний син, наче якась непотріб, брудний і обірваний, валявся на голій землі разом із злочинцями. Від побаченого князя взяв жаль, але це в першу хвилину, бо вже в другу, охоплений люттю, вихопив меча і заніс його над головою сина. Ще мить, і відсічена голова покотилася б геть, але Януш, який прокинувся від світла і потріскування вогню в смолоскипах, спритно зірвався на ноги і лівою рукою схопився за батьків меч, а правою витяг з піхов свого і, простягаючи його батькові, промовив:

- Твій меч, багато разів збризганий ворожою кров'ю, не годиться, щоб ним проливали власну. Візьми мій меч і мою голову! Я готовий перенести тисячу смертей за мою віру.
На що відповів князь:
- Ні, в тобі не залишилось і краплини нашої крові! Ти її продав чужинцям разом з вірою. Віднині ти - жалюгідний раб і сміття без роду і племені!

Сказавши це, князь вклав свій меч у піхви і залишив каземати.
В цю ніч Василь-Костянтин багато передумав і переглянув частинами все ним пережите. Перед очима, крок за кроком, промайнуло його довге життя. Це була ніч прозріння, в час якої він зрозумів, що був надто толерантним до ворогів своїх, які, скориставшись цим, підрубали коріння його роду, що в якусь мить, захоплений справами, втратив контроль над вихованням сина і невільно передав його в руки душеловів. В цю ніч він також усвідомив страшну істину, що нікому продовжити справу його життя, бо той, хто мав це зробити, став на шлях зради і відступництва. Та самому лячним було розуміння того, що на цьому припиниться і вигасне старовинний український рід князів Острозьких, але десь, в глибині думок, пробивалась іскорка надії, що, все зроблене ним, буде збережене і продовжене народом.

Тоді він не знав, бо про це не дано нікому знати, що в день, коли покине цей світ, жалібно загудуть і застогнуть всі дзвони кафедрального собору на Замковій горі, що цей зойк жалю і стогін розпачу підхоплять всі дзвони Волині і відлунням відіб'ються по всій Україні. Він не знав і того, що мине дуже мало часу, і з "ласки" Януша та внучки Анни будуть пограбовані й осквернені батьківські святині, зникнуть друкарні і славетна Академія, а сам Остріг перетвориться в руїну і груду згарищ. Але пройде час, і знову, як колись бувало, з попелу відродиться його любе місто, на віки утвердиться його ім'я, як справжнього сина своєї Вітчизни.

ПРОВІСНИК

Ще ніколи Замкова гора в Острозі не бачила стільки вельможного панства, як на вінчанні "царевича" Дмитра з магнаткою Мариною Мнішек. Вулиці вщерть переповнені. Тишу сонячного дня розколихують срібний гомін дзвонів і різноголосий гвар люду.

Вінчання підійшло до кінця. В підсвічниках і панікадилах ше яскраво горіли сотні свічок, і миготіли вогниками різноколірні лампади. Багатоголосий хор бадьоро співав "многая літа", а з двору в церкву долітали вигуки підпилої шляхти "Віват!", "Нєх жиє!". Самовдоволений Дмитрій, підтримуючи під руку красуню Марину, повільно прямував до виходу. Переступаючи поріг, спіткнувся і мало не впав. На душі в "царевича" стало враз бентежно, гарний настрій змело, як вітром. Побачивши в бабинці зігнутого діда з товстою свічкою в руках, для заспокоєння душі запитав його:
- Старче, що може означати ця прикмета?

У відповідь почув слабкий старечий голос, який вдарив його, наче обухом по голові:
- Жде тебе невдача і Божа кара за твої вчинки!
Дмитрій побагровів і з люттю вигукнув:
- Геть, геть голову з плечей, щоб не каркав!
Через мить закривавлена дідова голова покотилась по схилу гори у фосу.
А на цвинтарі під розлогими дубами підковою були розставлені столи, які гнулися від питва і вишуканих яств. Все робилось під наглядом самого дідича замку, ясновельможного князя Януша Острозького. В центрі підкові столів сиділи - "царська пара", папський нунцій, пара десятків бородатих московських бояр і весь цвіт польської магнатерії на чолі з канцлером Речі Посполитої. Весільний бенкет передбачався недовгим, тому що вранці все це багатотисячне "лицарство" на чолі з Дмитрієм мало рушати в похід на Московію, аби швидше посісти осиротілий престол московських царів. А тоді бенкетам не буде кінця.

У розпалі весільного гуляння, коли вже всі добре охмеліли і похрипли від постійних хвалебних вигуків, в розлогий дуб, що ріс біля центрального столу, вдарила одна, а потім друга блискавиці. Дерево взялося полум'ям, всі від страху і несподіванки оніміти, а Дмитрієві знову почувся віщий старечий голос:
- Жде тебе невдача...
Він зірвався з місця і, як шалений, вигукнув на весь голос:
- Геть голову з плечей!

Та не було вже її у кого стинати. Так в старих легендах розповідається про початок авантюри, яка розвернулась навколо московського престола, а історія залишила просторі реляції про її завершення.

КРИВАВИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Коли в Великодну п'ятницю 1636 року заснуло стомлене працею місто, на Замковій горі, біля входу в княжу усипальницю, що містилась під Богоявленськйм собором, зібрався гурт людей, серед якого була одна-єдина жінка і декілька монахів-єзуїтів. Решту становили прихожани місцевого костьолу і півдюжини чорноробочих. За наказом жінки, а нею була Острозька дідичка - княгиня Анна Алоїза Ходкевич, з дверей усипальниці зірвали замки і всі увійшли в просторе приміщення, де рядами стояли гробниці з останками славної фамілії князів Острозьких. Поки запалювали свічки і лампади, двоє ченців, скориставшись напівтемрявою, непомітно відірвались від гурту і скрились за невеликим дубовим вівтарем усипальниці. Одночасно з появою світла і людей, під високим склепінням заметушились і почали шалено носитись наполохані кажани, від чого присутнім стало не по собі і всі лячно хрестились, вбачаючи в тваринках душі померлих князів.

Але поступово все заспокоїлось, і весь гурт мовчки підійшов до саркофагу, в якому уже понад 34 роки покоївся прах батька дідички - князя Олександра. Чоловіки з великим зусиллям, зняли багато оздоблене різьбою кам'яне віко саркофагу і всі побачили кістки князя, прикриті рештками зотлілого одягу, багато тороченого срібними і золотими нитками. Одночасно до саркофагу піднесли заздалегідь підготовлену купіль, в яку почали обережно викладати кістки, але перед тим, як приступити до їх омивання і вихрещування з православної віри (таку сповідував при житті князь) в католицьку, один із сановних ченців - канонік Стефан - звернувся до всіх присутніх із словами:
- Ми зібрались сюди на прохання світлішої княгині Анни Алоїзи,
щоб посмертно прийняти в бозі спочиваючого її батька до лона ка-
толицької церкви. Та на це потрібна згода, але він покійний, і, щоб
таку згоду дістати, я змушений звернутись безпосередньо до його-духа,
який витає в цей час серед нас.

Після цих слів Стефан, перебираючи в руках чотки, прочитав молитву і знову звернувся, але не до присутніх, а до духа покійного Олександра
- Ваша світлість! Скажіть, чия віра ліпша?
Настала мертва тиша, крізь яку тільки чулось швидке стугоніння сердець в грудях людей. Коли напруження досягло зеніту, від вівтаря під склепінням відбився глухий і далекий, нібито з потойбічного світу, голос
- римська! .
Від почутого у всіх здибилось волосся, по тілу пробігли наче мурашки, а Стефан, тримаючи всіх в напрузі, звернувся знову до душі Олександра
- Чи згідна ваша світлість влитися в лоно нашої єдиновірної католицької церкви?
І знову, як відлуння іншого світу, почувся голос
- Так, отче!

Закінчивши цей акт, кістки обмили в свяченій купелі, окропили нею саркофаг, в який знову вклали княжі останки, обклавши їх різними ароматами і свяченим зіллям. Все це накрили дуже коштовним покривалом з віденського адамашку вишитого золотом. Але перед тим, як покласти на місце віко, Стефан звернувся до Анни-Алоїзи
- Світліша, яким ім'ям накажете нарікти вашого батька-неофіта нашої святішої церкви?
Княгиня, подумавши, попросила надати батькові ім'я - Станіслав. Вслід за цим на місце поклали, віко, загасили вогні свічок і вся група вийшла з усипальниці на цвинтар, ретельно закривши за собою двері. Такою була прелюдія майбутньої трагедії.

А на ранок, у великодну суботу, коли стало відомо про святотатство княгині, обуренню не було меж. Цей блюзнірський вчинок нікого не залишив байдужим. Його піддали гнівному осуду не тільки православні, але й католики. На голову княгині звідусіль посипались прокльони але вона їх не чула, бо в цей час перебувала в Суражі і за сніданком самовдоволено розповідала місцевим ченцям, як виривала з пазурів схизми душу батька.
Під вечір, у вирі передсвяткових турбот, збудження вляглось. Всі готувались до Великодня, цього найвеличнішого християнського свята, до якого йшли цілий рік, відмовляючи собі майже в усьому, щоб достойно його відсвяткувати.
З настанням темноти почали оживати міські вулиці, що заповнювались людом, який поспішав до церков міста на пасхальне богослужіння. У багатьох в руках красувались чималі, плетені з лози, кошики, накриті вишиваними рушниками, крізь які подумки проглядались печені поросята, кільця ароматної ковбаси, рум'яні паски, масло, сир, сіль, різноколірні крашанки та багато іншого, в залежності від достатку господаря. Найбільше людей зібралось біля Богоявленського собору, що височів на Замковій горі. Храм був настільки переповненим, що не зміг вмістити всіх своїх прихожан, тому сотні їх тиснулись біля його входу. Полум'я сотень свічок яскраво освітлювало середину церкви, а від багать, що горіли навколо цвинтаря, було видно, як в білий день.

Рівно опівночі наступила кульмінація пасхального богослужіння. Настоятель собору, в повній тиші проголосив традиційне, довгоочікуване Христос воскрес! У відповідь пролунало багатоголосе - Воістино воскрес! І так повторилось тричі. Народ радів і його радості не було меж. Всі христосались, обіймались, цілувались, а на очах бриніли сльози безмежного щастя. Швидко минула ця ніч, і після закінчення пасхального цілонічного богослужіння, коли помітно порожевіло небо, віщуючи народження нового дня, всі присутні почали розміщуватись в декілька рядів навколо храму, щоб освятити паски. Все проходило тихо й мирно, ніщо не віщувало біди. З храму, на чолі процесії, вийшов священник і вже обійшов перші ряди, густо скроплюючи кропилом кошики і нахилені голови прихожан, коли раптом святкову тишу розірвав цокіт копит шестерні коней і гуркіт карети по бруківці в'їзної брами. Це поверталась із Суржа до замку Анна-Алоїза. Коні, що увірвались на цвинтар, узрівши велике скопления людей, злякано самі по собі зупинились. Форейтор, знявши шапку, перехрестився і зійшов з козлів, щоб дочекатись кінця освяти. Але не так сталось, як він думав. З вікна карети висунулась княгиня і розлюченим голосом наказала не панькатись, а під'їжджати до замку. Форейтор зблід, на якусь мить розгубився, не знаючи, що роботи, але переміг в собі страх і з достоїнством відповів княгині:

- Це не бидло, а люди, ваша світлість, і на них я не поїду!
У відповідь почув загрозливе попередження.
- Не поїдеш, так сконаєш на палі!
- Хай так, але з місця не зрушу!

В цю мить, як з-під землі з'явився княжий пахолок і, наче кішка, спритно вдерся на козли, а там засвистів батіг і перелякані коні, як блискавиця, понаслись по людях. Роздався зойк і крик поранених, були вбиті. Народ на секунду завмер, а за тим в карету полетіло все, що було під руками. Хтось вчепився за вудила і осадив коней, інші стягнули з козлів і затоптали ногами запроданця. Ще хвилина і ненависна дідичка була б розірвана на дрібні шматки, але на допомогу підоспіла озброєна варта і багаточисельна челядь, які виволокли її з карети і разом з нею замкнулись на всі засуви в замку. Через хвилину замок зіяв повибиваними вікнами, а по стінах стікали потьоки розбитих яєць. Збуджені запахом невиннопролитої крові й образи, забувши про велике свято, люди ламали й трощили все, що нагадувало ненависну княгиню і її посіпак.

Декілька днів вирувало, як діючий вулкан, розгніване місто, але на довше не вистачило сил, щоб протиставити чоло війську, що прибуло звідусіль на виручку заблокованій в замку винуватці цього бунту. І згорьоване та знекровлене місто скорилось. Розпочалась дика і розгнуздана розправа. Грабували хати, ґвалтували жінок, а чоловіків саджали у в'язниці, в які перетворили навіть церкви. Не довго забарився з вироком і Люблінський трибунал. Ось деякі його фрагменти, від яких ще сьогодні холоне кров в жилах:

"Попів православних вигнати за межі володінь Острозьких", "Всіх, хто в тюрмах, стяти мечем, ватажків і підбурювачів скарати через четвертування - ламання рук і кісток, спалення в смолі, вплітання в колеса, здирання шкіри", "Будинки рокошан спалити, зрівняти з землею, площу з-під них посипати сіллю". Мабуть, більш сатанинського вироку світ не чув і не бачив, але на жаль, він був частково виконаний. Таким був епілог кривавого Великодня 1636 року в старовинному Острозі, який дістав назву Острозької трагедії.

На цьому можна було б поставити крапку, але ні. Ця сумна історія була б неповною коли б з неї не витягнути висновків, а вони прості, як світ, і не раз повторювались в історії: нерозумні правителі, що спекулюють всім святим (особливо це стосується перевертнів), втрачаючи сумління і людське достоїнство, повагу до народу, здатні лише втягувати його у вир трагедій.

ВТІКАЧІ

Древній Острог нераз, неначе міфічна птиця Фенікс, відроджувався з попелу, щоб далі кувати славу, славу найвищої проби, славу міста вчених і воїнів. Він став визначним центром науки й культури, він здобув славу головного музичного осередка, який задавав тон у розвитку музичної культури України. Тут започатковувалась українська літературна мова, тут квітли ремесла і науки, тут видавались найкращі книги в слов'янському світі і працювали найосвіченніші вчені Європи, а Острозька Академія - первісток вищої школи на Вкраїні, дала життя іншим подібним закладам, зокрема Київському, який, в свою чергу, започаткував вищу школу й науки в Москві. В Острозі століттями лунав різноголосий гомін найбільших ярмарків, які збирали тисячі купців з Європи та Азії. Сюди їхали з відчуттям повної безпеки, бо знали, що Острозькі князі не давали розгулюватись в своїх володіннях різним грабіжникам і зайдам. Все це разом робило Остріг неофіційною столицею України. І раптом все це величезне надбання віків і багатьох поколінь, аж не хочеться вірити, рухнуло, неначе будинок із піску, за пару років Визвольної війни.

Такої руйнації Остріг ще не знав і уже не зміг перенести. Майже поспіль агинула та сила, яка завжди його з попелу відроджувала - люди! На протязі війни, і особливо після Берестецької битви, місто постійно переходило з рук у руки. Грабували й руйнували його татарські "союзники", на зміну яким приходили хоругви Вишневецького, Корецького, Чарнецького, а тих, в свою чергу, гнали з міста козачі загони. Край все більше спустошувався. Після кожного нападу все менше залишалось людей та слідів колишньої слави, зате більше ставало згарищ і руїн. Життя стало нестерпним. Щоночі люди, які чудом залишились в живих, виходили з своїх криївок і покидали місто свого дитинства, щоб врятуватись, знайти притулок і захисток. У всіх тих, хто мав змогу спостерігати за страшною миттю прощання цих людей з рідним краєм, серце краялось від болю, коли бачив як втікачі, падаючи на коліна, з повними очима сліз, в яких відбивались жах і безвихідь, з заломленими у гору руками, молились до неба, до Бога, цілували рідну землю і брали з собою малесенькі її грудочки, як священу реліквію, яка мала оберігати їх від лиха і вічно нагадувати Батьківщину. Це була гнітюча і дуже журлива картина, бо немає в світі більшої трагедії, аніж прощання з рідною землею,
з вітчизною.

Оглядаючись на палаюче місто, люди малими групами пробирались у Славутські ліси, де формувався Острозький полк. Тут день і ніч лаштували вози, відгодовували коней і худобу, запасались зброєю і вчились нею володіти, приймали й розташовували нове поповнення втікачів з Острога і його довкілля. Все робилось під наглядом талановитого ватажка - полковника Івана Дзиковського, якому допомагали отець Христофор разом із старшинами. Збори тривали недовго, невмолимий час підганяв у далеку і важку дорогу. За рішенням військової ради шлях проліг у Слобідську Україну, яка не знала жахів війни і нищення.

Після молебню, при світлі пожеж, полк вирушив у ніч, тому що на початку шляху, щоб уникнути кривавих сутичок з різними бандами, рухались тільки ніччю. Нікому не хотілось покидати батьківські пороги, та іншого виходу не було. Інстинкт самозбереження змушував це робити, але десь, в глибині душі, тліла надія на скоре повернення. Та не так сталось, як гадалось...

Довгою вереницею розтягнулась похідна колона. Діти, жінки і хворі їхали на возах, козаки верхи на конях, а то й пішим ладом. Чим далі просувались на схід, все менше ставало карбів і слідів війяи. Відпала потреба в нічних переходах. В селах і містечках, через які проходили, зустрічались з співчуттям, прихильністю і теплотою людей, бо ті добре розуміли всю складність їх становища. Полк часто зупинявся і, щоб запастись зерном і фуражем, допомагав людям у жнивуванні, поскільки в повному розпалі були жнива. Швидко спливав в поході час, але не всі витримували труднощі походного життя, особливо хворі, старі та діти. Багато горбиків з хрестами залишив за собою полк на шляху, по якому рухався. Такий невмолимий закон життя - виживає той, хто сильніший. Важкою була переправа через Дніпро, але, завдяки військовому хисту Івана Дзиковського, відбулась без втрат. Згодом прийшов час оглянутись на пройдений шлях. Після трьохмісячного переходу за плечима залишилось біля тисячі верст, а навколо все більше про себе нагадувала осінь: відлетіли у вирій журавлі та дикі гуси, дерева вкривались пурпуром і золотом, а вранішні трави - сивиною. Настав час лаштувати зимівник.

Після недовгих пошуків вибрали чудове місце з річкою, лісом, травами і мастким чорноземом. Це справді був благодатний край. Швидко, всім гуртом, вирили землянки, змайстрували стійла для худоби, склади, заготовили дрова. За короткий час, ще до настання холодів, виросло ціле містечко з вулицями і примітивними оборонними спорудами. Запрацювали різні майстерні, з'явились крамниці з невибагливим крамом, виростав зруб під майбутню церкву. В січні відсвяткували перше Різдво. Все це дуже смутно нагадувало рідне місто, про повернення до якого постійно мріяли, але війна, що продовжувалася в рідних краях, все далі відсувала і. клала край цим мріям.

Прийшла перша весна. Розорали і засіяли цілину, а там взялись за побудову житла і все більше вкорінювались на новому місці. До них приєднувались нові поселенці. На очах швидко виростало гарне місто, яке, пам'ятаючи про старе, Острогом назвали. Люди, що відвідували це місто, мешканців його острогожцями називали, а місто - Острогожське. Недалеко від цього міста виникали нові села, міста й містечка, серед яких одне дуже нагадувало Волинь, бо називалось Білолуцьком.

Після закінчення Визвольної війни царська адміністрація, що тут встановилась, дала місту офіційну назву - Острогожськ. Так старі перекази донесли до наших днів правду про те, як колишні острожани заснували на Слобожанщині нове місто, таке близьке за назвою до рідного, яке змушені були назавжди залишити.
В 1670 році гине Іван Дзиковський - славетний запорізький полковник, який врятував рештки уцілілого від загибелі населення древнього Острога. Його скарали царські сатрапи за те, що очолив селянсько-козацьке повстання на Слобожанщині. Така ж доля спіткала його дружину, а діток вивезли в Сибір, де й загубились славні нащадки славного запорожця. А хіба тільки вони?

ВІЩИЙ ДЗВІН

На світанку, як тільки відкрились міські ворота, зі Стамбулу виїхало три карети в супроводі кінного загону. В першій з них їхав молодий князь Яб-лонський, який нещодавно став дідичем Острозьких маєтностей. Поруч з ним дрімала, загорнувшись в соболину шубу, дівчина надзвичайної вроди. На протилежних сидіннях нагромадилась ціла гора малих і великих згортків і пакунків з гідним королеви одягом для дівчини, але вона не була королевою. Лише два дні тому князь купив її, обірвану і голодну, на невільничому ринку за пару десятків талярів. Юну спутницю вельможі звали Фатімою, і тепер, коли вона дрімала, він, вдивляючись в її обличчя, все більше переконувався, що в його серце вкралась справжня любов, якої він до цього не знав в своєму розгульному житті. З такими думками прибули до Острога. Тут колишню полонянку оточили небаченою розкішшю. Біля неї крутилась ціла армія служниць, готових виконати будь-який каприз, але вона до всього була байдужою. Фатіму мало втішав пишний одяг, розкішні будуари і постійна увага чоловіків, що не зводили з неї очей. Все це не могло заглушити туги за батьківщиною, якою марила дні і ночі.

Князь, закоханий в неї до безтями, нічого їй не жалів і беріг її, як недоторкану і рідкісну квітку. Щоб полегшити її сум за рідним краєм, наказав збудувати для неї казковий будиночок, до якого прибудували оранжерею та зимовий сад, де були висаджені екзотичні рослини, привезені виключно з її батьківщини. Разом з ними туди завезли різноголосе птаство, щоб вона насолоджувалась їх співом і вдихала аромат квітів далекої вітчизни.
В оточенні Фатіми були добрі і чуйні люди, але для неї вони були чужими, тому що ні вона їх, ні вони її зовсім не розуміли. Єдиним, хто міг викликати усмішку на її обличчі, був гайдук Геза. Це була старша від неї людина, яку князь залучив до потчу слуг, щоб навчити и верховій їзді. Вона надзвичайно швидко опанувала цю справу і вже через пару місяців, поруч з Гезою, вихором носилась по заміських луках і дорогах навколо Острога. Була ще одна вагома причина, що дуже зближала їх обох - це те, шо вони могли вільно спілкуватись на мові її народу, якою бездоганно володів Геза. А там, від постійного спілкування, непомітно для них, дружба переросла в палку любов, яку ретельно скривали від людського ока.

Так минуло декілька років, доки князя не покликали справи в далеку дорогу до Варшави. В Остріг він повернувся пізнім вечором, майже через місяць. Доки слуги виносили з карет одяг і різні подарунки, князь кинувся в хатину Фатіми, але її там не було. Не було її і в палацових покоях. На всі його запитання, до кого б він не звертався: "Де Фатіма?", чув однозначну відповідь: "Не знаю, ваша світлість!". У серце князя закралась тривога перемішана з підозрою. Все з'ясувалось згодом, коли до палацу прибув, щоб привітати князя, управляючий маєтками - Ян. Він розповів йому, що Фатіма і Геза давно кохались і тільки чекали слушної нагоди, щоб залишити місто і втекти в Угорщину - батьківщину Гези, що й зробили на другий день лісля його від'їзду. Про все це стало відомо управляючому від друга Гези, який також зник з міста після їх втечі. В першу хвилину князь розгубився, звістка його ошелешила. До горла підкотився клубок гіркоти й образи, і він заплакав, але вже через мить його охопила страшна лють, в пориві якої почав все рвати, бити, трощити. Вихопивши смолоскип, кинувся в хатину Фатіми, і через хвилину дім і оранжерея зайнялись страшним полум'ям. Союзником князя став вітер, яквш цього вечора, перед зміною погоди, скажено дув, і ніс вогонь на спляче місто, в якому струджені цілоденною працею, міцним сном спали люди і ніхто нічого не чув. Один за одним згоряли будинки, в вогні гинули люди. Місто нагадувало море вогню. Ненажерлива стихія збирала страмний ужинок. Зайнялись вогнем і будівлі навколо дзвіниці, а там, високо під куполом, мовчазно дивився на це все тисячопудовий дзвін-велетень, який завжди беріг місто від лиха. Він радісно сповіщав про народження нових громадян, жалібно стогнав за тими, що пішли у вічні мандри, беріг місто від пожарів, від підступних ворогів, які часто намагались під покровом ночі вдертись зненацька в місто і знищити його. Разом із своїми меншими братами співав людям в дні святкової радості, а то й кликав до храмів на поклоніння Господу Богу. Але сьогодні, він мовчав і тихо-тихо ридав і плакав, бо не в стані був попередити люд про страшне лихо, яке охопило місто в цю страшну ніч. Нікому було видобути з нього голос тривоги. Це міг зробити тільки дзвонар, але той, затиснувши в руках шнурок від язика дзвону, скрутившись від нічної прохолоди калачиком, спокійно спав. Від вогню почали розколюватись стіни дзвіниці не витримали ваги велетня підгорілі балки, і він рухнув униз разом з дзвонарем. Падаючи з великої висоти, зламав перекриття і глибоко-глибоко занурився під землю. Вслід за ним рухнула й стара дзвіниця. Може, хто думає, що на цьому закінчилась історія дзвона-велетня, той глибоко помиляється. Він і далі продовжує служити місту й його людям. Сьогодні, як і колись, він попереджує, щоб рятувати люд, про наближення мору, голоду, війни та інших потрясінь. Для цього досить прикласти вухо до землі на Замковій горі і, якщо лихо близько, він попередить про це вас могутнім гулом або передзвоном. Старожили кажуть, що останній раз чули його підземельний гул перед війною 1939-1945 років, яка принесла багато горя і страждань місту й його людям. Будьте пильні і прислуховуйтесь до голосу віщого дзвона, що він вам скаже...


МЕЛЬНИКОВА ДОНЬКА

Недалеко Острога, на річці Вілії, стояв потужний млин. Перепинена стрімкої греблею річка, по дерев'яних стоках падаючи з великої висоти вниз, крутила величезні колеса, які приводили в рух всі механізми млина. Далеко чувся шум і гуркіт від падаючої води, що нагадувала справжній водоспад. Вниз вода збивалась в густу піну, викидаючи довкола міріади бризків, а далі попадал в заводь, з якої вже по старому руслу продовжувала свій плин далі. Над стоками були прокладені широкі містки-кладки, по яких люди переходилі з одного берега на другий. Це був по-справжньому райський і дуже романтичний закуток. Саме в цьому млині постійно проживав мельник разом з красунею дочкою, яку звали Наталкою. Бог наділив дівчину небаченою поставою й вродою, але це мало тішило її, бо в серці носила сум за втраченим хлопцем якого безкарно вбили п'яні пани. Перехворівши душею, вона поклялась все своє життя мститись багатіям за його смерть. Згодом її можна було часто зустріти, коли вона в святкові дні прогулювалась вулицями міста, приваблюючу своєю вродою багатих аматорів любовних забав, які обіцяли Наталці що-завгодно, аби погодилась тільки їх приласкати. Придивившись до панів, що гуляли, вони вибирала такого, котрий прогулювався одиноко і, проходячи повз нього, пропонувала йому вечірню зустріч біля старого млина. Бідолага зачарований Наталчиною вродою, наперед смакуючи любовну пригоду, не міг діждатись вечора, а там, оглядаючись на всі боки, крався, наче злодій, на побачення з красунею до старого млина.

Добравшись на означене місце, неборака кидався до дівчини, щоб взяти її в свої обійми, але вона, відвівши його руки, прикладала пальчик до вуст, тихо шептала: "Не тут, пане, а на тому березі є те місце, де вам буде дозволено чинити все, що забажаєте, але потерпіть трішки, дорогий". Пан чманів від захвату, а Наталка, виграючи всім тілом, брала пана за руку і тягнула на греблю, а там, на одному з містків-кладок, зупинялась і знову по-змовницьки зверталась до залицяльника: "Ця ніч створена тільки для нас. Глянь, дорогий, лише на це чарівне небо, під яким ми незабаром вип'ємо наш трунок кохання". Не встигав пан задерти голову до неба, як мельникова донька з силою спихала його у водяну безодню.

На мить нічну тишу розривав страшенний крик і навіки замовкав. Більше ніхто не бачив і не зустрічав небораки, а красуня поверталась до млина, шоб зранку знову допомагати батькові в його важкій праці. Багато вона знищила залицяльників, дорого панству обійшлась смерть її коханого.

Пройшов час. Не стало ні греблі, ні млина, ні мельника, ні його красуні-дочки. Затихли шум і гуркіт падаючої зверху води, але довгі роки після того часу лунав опівночі крик і плач, від якого холола в жилах кров. Це плакали і кричали загублені душі, які шукали любовних втіх і находили їх в обіймах водяної безодні. Але цей крик глушився і завжди замовкав, коли лунав розливистий і демонічний сміх красуні: "Ха, ха, ха!". Це раділа Наталка, що так багато знищила злих і недобрих людей.

Ще й сьогодні, хоч і дуже рідко, в околицях того місця, де стояв млин, можна в глуху ніч, якщо вистачить відваги, почути і крик, і сміх, що нагадують ті далекі від нас часи.

ТІНІ ЗАМКОВОЇ ГОРИ

Коли засинав старовинний Остріг, до життя прокидалась Замкова гора, а разом із нею оживало далеке минуле. Все тут було окутане таємницею, все лякало і бентежило. І руїни спаленої церкви, які зіяли темними отворами величезних вікон, і напівзруйнований княжий замок, і імла, яка піднімалась до півгори від боліт і річок, що простяглися біля її підніжжя, але найбільш лякали тіні,які блукали і гарцювали на горі в північний час. Тут чувся брязкіт зброї, і далеко були видні викрешувані нею іскри. Тут лунали страхітливі зойки й ляскання, дикий крик й тупіт кінських копит. Навіть безпритульні жебраки, і ті боялись хоч єдину ніч переночувати під захистком замкових мурів і занедбаних приміщень, щоб пізніше не читались молитви про їх загублені душі. Небагато знаходилось сміливців і в самому місті, які зважилися б ступити ногою на заворожену гору, або пройти біля неї в північний час. Від однієї лише думки про це перелякано озирались в усі боки і набожно хрестились... Але траплялись відважні, і в нагороду за це ставали свідками дивних пригод, що відбувались тут. Пізніше все почуте і бачене передавалось у надвечір'ї з уст в уста. Затаївши дух, всі з острахом і цікавістю, при тьмяному мигтінні і потріскуванні соснових скіпок, слухали ці дивні історїї-легенди, які розповідали самі очевидці. Послухаймо і ми їх.

Рівно опівночі, коли дзиґар на міській ратуші проб'є дванадцяту годину ночі, і над містом затихне відлуння від його останнього удару, над Замковою горою наростав дивний і незрозумілий гомін, від якого лячно і неспокійно ставало на душі. Це в першу мить, а далі ляк відходив на задній план, і очі вловлювали поодинокі тінг-постаті, які в сріблястім сяйві місяця блукали в різних куточках гори. Так, біля самого входу до церкви можна було уздріти тінь, в якій вгадувалась постать самого величного з Острізьких - князя Василя-Костянтина, який, приклавши руку до очей, пильно вдивлявся в нічне небо. І недарма, бо вже через якусь мить на рівні церковних куполів повільно пролітала в повітрі, вся в білому, прозора мара дівчини неземної краси, яку старий князь проводжав очима, картаючи себе за ту велику провину, що лежала на його душі, за її, повне трагедій, життя. Та не мала вона на нього гніву, давно забула всі кривди і летіла далі з надією, що зустріне тут свого любого Дмитра, якого кохала над усе в світі. А їй кохати не давали. На очах вбили його, вирвали з неї душу і розсудок, а взамін підсували багатих та знатних женихів: мати - свого, король - свого. Та як могла вона полюбити іншого, коли крізь усе її коротке життя бачила перед собою ту страшну, дику й нелюдську розправу нал тим першим, якому віддала весь жар своєї шістнадцятилітньої душі. Щовечора, в місячні ночі, літаючи над Замковою горою, голосом пораненої чайки кричить, жалібно зітхає, плачучи за своїм загубленим життям, та ще так, що й тих, хто її чув, душу розривав жаль, а сльози самі набігали на очі.

Раптом все припинялось, тінь Гальшки поспішно зникає, щоб знову з'явитись в наступну ніч. Навздогін за нею, на чолі своїх головорізів, гнався ошалілий Мартин Зборовський. Гора здригалась від тупоту та іржа-ння коней і нагадувала галоп диких табунів по Дикому полю. Та все це глушить дикий регіт Мартина, від якого холоне кров в жилах. Це він так радіє, що йому дістануться багатства Гальшки, які обіцяла її мати. Поступово розсіюється і затихає цей шалений кінський і людський вихор і зникає за обрисами старої церкви. Наступає повна тиша, але ненадовго, бо...

Коли затихне все, то з руїн церкви і замку з'являються тіні невинно загублених і покутуючих душ. Знову чути зойки і крик. Один за одним сходинками спускаються порубаний Дмитро, якого Гальшка щоночі волає і не може відшукдти, дві отруєні красуні-жінки Януша, княжич Олександр, отруєний трунком, який йому піднесла служниця за намовою жінки, Беата, яку спіткала страшна кара за гріх, вчинений супроти дочки. Далі виходили обезглавлені міщани, які посміли підняти рокош проти княгині, та сотні інших, колись знатних людей. Всі вони шукали правди або виправдань. В цей самий час біля сусіднього костьола, весело викрикуючи, танцюють панянки і служниці з піднятими під пахи подолами суконь. Цей вічний танок - покарання їм за тс, шо подібне вони вчинили в святині.
Все це продовжується до часу, поки на всіх церковних куполах згаснуть по три свічки, невідомо ким тут розставлені і запалені.
Коли наступають дуже темні ночі, то на Замкову гору, щоб ніхто їх не побачив, крадучись, виходили ченці на чолі з Анною-Алоїзою - своєю благодійницею і наложницею. Вони крок за кроком, нахиливши голови і опустивши додолу очі, прощупують землю, шукаючи скарбів, яких не встигла вивезти з Острога жадібна княгиня. Але Замкова гора не розкриває таїни і секретів своїх не видає.
Раз у рік, у ніч перед самим Великоднем, можна побачити, як навколо замкової церкви, вся в серпанку, кружляє і гірко плаче, тяжкі гріхи свої спокутує якась знатна пані, бо під час великодної служби проїхалась цугом по людях і пасках, які тут освячувались. Це її вічний гріх, за який ніколи не буде прощення.

В калейдоскопі нічних видінь Замкової гори дуже рідко, але можна побачити, як старий канонік носиться по горі в крихітному візку, в який, замість коней, впряжені кріпаки.

Мало кому випало щастя побачити в небі над Замковою горою бога мудрості і покровителя мистецтв - Апполона, який сюди прилітає в оточенні муз з далекого грецького острова Делоса. В свій час, коли місто гомоніло гваром різних мов, коли в ньому квітли різні науки, коли в княжих палатах під звуки лютні читались славетні твори безсмертного Гомера, а в просторих аудиторіях прославленої Острізької Академії читали свої лекції всесвітньовідомі знаменитості, коли з Острозької друкарні^ наче птахи, по всьому світу розлітались диво-книги, коли з острізьких пагорбів на весь слов'янський світ розливались ріки знань і освіти, а Остріг стали звати Волинськими Атенами - це місто облюбував і переселився сюди сам Апполон. Майже ціле століття квітло місто, але невмолимий час і злі люди знищили все це, а разом і занепала слава Острога - міста, самим Богом призначеного стати центром культури і освіти. Саме тоді і покинув Остріг Апполон і повернувся на Делос, але не забував своє любе місто і час від часу, разом з музами - покровительками мистецтв і наук - відвідував його з надією, що нащадки-спадкоємці тих славних часів ^прокинуться від сну і повернуть колишню славу сивочолому Острогу, що звідси знову на всю Україну попливуть знання, освіта і відновиться пам'ять поколінь.

З сумом дивиться на сонне місто Апполон і у муз своїх питає: "Де те місто, де спудеї і славні учені? Що сталось з кнжжжамя, які тут творились? Де друкарні з друкарями, що тут працювали? Чом не чути чудо-пісень, що тутай складались? Хто відновить знову все це і поверне славу?". І з вірою, що все оживе і повернеться, відлітає в милу Елладу, щоб через якийсь час повернутись сюди, але вже назавжди.

Стоїть величаво на Замковій горі Кругла вежа, як символ міста, як свідок колишньої слави його. Вона не залишає байдужим нікого, бо в будь-який час, в будь-яку пору милує око своїми бездоганними формами і красою. Навколо вежі, як гадають бувалі свідки, кояться дивні речі. Саме тут кожного року, на протязі цілого місяця, шоночі з її підземель лунають загадкові звуки, які нагадують удари кайла по скелі. Всі гадають, що вона заворожена, і це, мабуть, так!

Колись в її підземеллях зберігались величезні скарби княжої родини, доти, доки про це не дізнались "скарбошукачі". Дізнавшись, вони цілий місяць, непомітно для сторонніх, рили підкоп під вежу, яким і добрались до омріяних багатств. Намилувавшись ними досхочу, все найцінніше зібрали в мішки і почали дочікуватись ночі, щоб під її покровом винести все, але їх зморив сон. Коли прокинулись і взялись за ношу, на ратуші пробило дванадцять. На Замковій горі настав час духів і примар. В ту саму мить від сильного поштовху невідомих сил на їх голови посипалась земля, перемішана з камінням, погрібши їх під собою. І досі щороку все повторюється з початку. В той самий місяць і в ті самі дні, коли рили підкоп під Круглу вежу,виразно чути дзвінкі удари. Це вони оживають і намагаються відновити старі підкопи, щоб разом зі скарбами вирватись на волю. І знову, як у ті далекі роки, коли їх від цілі відділяла одна мить, наступає фатальний час півночі, і знову на них обвалюється лавина землі і каміння. І так буде повторюватись завжди, доки не розворожать стару вежу.

Після співу перших півнів на Замковій горі все завмирає і настає справжня тиша. Зникають всі голоси, зойки, кінський тупіт, брязкіт зброї і самі тіні, щоб продовжити своє життя в наступні ночі. Складається враження, що всього цього не було, що все це - дивний сон, навіяний сторінками історичних книг, або чарами ночей всіх пір року. На зболеній душі, стає легко. В цю мить чомусь привертає увагу тільки нічне, безкрає небо, всіяне вогниками зірок, які підморгують до тебе всіма кольорами веселки. В народі мають їх за добрі душі, які боронять і бережуть нас від зла. Але найбільше вражає чудо з чудес Всесвіту - Чумацький шлях з міріадами зірок і галактик, який простягнувся від краю і до краю неба. В цей час не поспішайте залишати Замкову гору, бо ще не все закінчилось. Облюбуйте тихий куточок і, зручно вмостившись, зверніть свою увагу тільки на Чумацький шлях, і ви, як гласить стара легенда, побачите таке, що можна зустріть тільки на цій горі і ніде більше в світі. Трішки терпіння, і ваш зір проріже величезну віддаль крізь зорепади, космічні вихори і зупинеться на крихітних постаттях, які рухаються по цьому шляху. Це, здебільшого, знані нам козаки і вчені мужі. Попереду всіх, на Золотому возі, їдуть чубаті запорожці в білих, червоних, зелених і синіх жупанах. Це ті, що були на землі важко поранені або стомились далекою дорогою, яку століттями долали з любої їм України до інших галактик. Перед вашим зором пройдуть відомі і не відомі герої, які самовіддано боронили нашу святу землю. Хоч віддаль далека, але чітко простежуються славні постаті Кривоноса, Богуна, Виговського, Дорошенка, Івана Нечая, П'ятигорця, Вишенського. Попереду бадьоро крокують Сагайдачний, Хмель, Мазепа з Орликом, старий Смотрицький. Поряд, разом з Северином, йде отець Дем'ян, у якого на грудях золотом виблискує хрест, при боці дзвенить шабля, а за вухом стирчить перо. Всі вони колись побували на острозькій землі. Важкий був їх час, час коли закони свободи писались і скасовувались шаблюкою. Тепер вони йшли в інші галактики, щоб нести туди волю, предтечами і творцями якої були самі. Це вони, першими на нашій планеті, проголосили рівність всіх, волю і свободу всім і закарбували це на скрижалях козацької конституції задовго до того, як це сталось серед цивілізованих народів планети Земля. Далекий шлях цих послів свободи, рівності і братерства, але вони його мужньо долають в ім'я утвердження свого народу.

Все в світі має свій початок і кінець. Так само і тут. Спів третіх півнів нагадав, що наступила надранішня пора, що прийшов час повертатись до своїх осель, а так цього не хочеться. Жаль розлучатись з дивовижним світом наших легенд. Але одно радує, що до них знову і знову можна повернутись.

 

 

 

OSTROG