Анонс

 

Легенди краю

 

Легенди рідного краю

Живи і розквітай крізь роки і тривоги
В майбутнє прокладай незвідані дороги
  Нащадкам розкажи про подвиги героїв
І знай, що я завжди пишаюся тобою…
0. Кібукевич


Я народилась на Острож чині, в краю чудових людей і милозвучних пісень, красивої та різнобарвної природи…
В найвідданішому куточку Острозького району, на межі трьох областей: Тернопільської, Хмельницької та Рівненької, несе свої чисті і нестримні води мила моєму оку і душі річечка-красунечка Вілія…під цим благословенним голубим небом на лівому березі ріки – найдорогоцінніша перлина, найрідніша земля – село Вілія. Чому його так назвали? Багато раз запитувала себе я. Існує декілька версій походження назви мого мальовничого села:

1. Назва походить від назви річки Вілії, бо село знаходиться на її лівому березі.
2. Назва походить від слова «извилистая», що відноситься до річки. Русло річки є дійсно таким.
3. За спогадами старожилих, колись давним-давно на цьому місці не жили люди. А поблизу за 7 км. Було інше село, в якому була тюрма. Люди там відбували різні покарання, тому й село стало називатися Тюремне. Ті, хто відбував строк, не хотіли залишитися в селі, яке їм буде все життя нагадувати про тюрму, про їх неправильний крок у житті. Вони знайшли іншу гарну місцевість, стали будуватися. Сюди поселилися тільки вільні люди і тому село отримало назву Вільно. Потім у слові відбулися різні фонетичні зміни. Перша згадка про моє село Вілію відноситься до 1430 року. Іноді жителі кажуть: «Наші півні співають на три області», але не лише «півні співають на три області» у моєму квітучому селі, воно й інші достоїнства має.

                Вілії
Віліє, мій рідний краю,
Батьківщино ти моя.
Низько я тобі вклонюсь
За усі твої дива:
За прадавній дивний корінь.
За, зелений гай, ліси, 
За прекраснії простори  
Несказаної краси.
Тут так буйно, рясно квітне
Цвіт калини у саду.
Сяє сонячко привітне…
Не побачим тут біду.
Моя рідна Батьківщино,
Ти для нас усіх - єдина.
Лиш тобою ми живемо 
Й разом у майбутнє йдемо.
О.Кібукевич

Яка ж чудесна і красива ця земля! Тут так рясно розпускають свої віти-коси верби, про щось тихо розмовляючи з рікою. А теплими літніми вечорами… найкращих, наймиліших душі пісень співають вілійські солов’ї. Іноді глянеш у безхмарне небо на зорі, і подумаєш про себе: «Ніде так зіроньки не гріють, ніде так місяць не світить, ніде так сонечко не тішить…». Як говорять, - «кожному мила своя сторона». 
Коли на землю опускається білий-білий сніг, ніби ковдра м’яка і пухнаста, тоді моя Вілія відпочиває і …бачить сни. А сниться їй так багато… Скільки крові і поту предків скропило мою землю! Скільки легендарних постатей ступало по ній! Скільки сліз пролила вона! Скільки болю довелося відчути!.. Тому й родить вона не пустоцвіт та бур’яни – а запашні хліба, щедрі поля і щедрих та співучих людей. 

Вілії
Плинуть по небу хмарки голубі.
Сіяє сонце ще на небосхилі.
О Віліє! Вклонюся тобі.
Постала ти перлиною із хвилі…
Люблю народ і звичаї твої.
Тут кожен камінь нам історію дарує.
Тут пахнуть роси і про щось шумлять гаї.
Цього чужий ніколи не почує.
Тут вітер трави пустить на весні
І щось шепоче тихо про кохання.
Твої тривоги, радощі, страждання.
Сльоза моя в тобі завжди бринить.
Любов моя тебе до зір підносить.
Без тебе не дихнути, не прожить.
Ти ляжеш тихо в риму на рядки
Своєю чистою, розкішною красою.
І попливемо разом у віки…
О Віліє! Пишаюся тобою.
О. Кібукевич

На цій землі колись раділи і плакали, кохали й сумували, боролися й братаються…
З розповідей Вербицької Марії Гнатівни старожительки села, поступово в уяві вимальовується та страшна картина Другої світової війни. У наше село німці увійшли восени 1943 року. Коли фашисти їхали трасою на Карпилівці, то на дзвіниці саме стояли два чоловіки, які й побачили наближення ворогів і почали бити в дзвони. Звістка про ворогів розійшлася швидко. Люди почали тікати, забирати найнеобхідніше. Йшли і пішки, і їхали кіньми, а кулі свистали над головами. Тікали в ліс, бо туди німці боялися йти.

Вороги їхали центральною вулицею. Почали палити село, кололи свиней, смалили гусит. Що хотіли, те й робили, бо не було кому боронити. Але й серед німців були людяні. Дем’янчук Марія саме пекла хліб і не встигла спекти, як фашист зайшов до хати, побачив розпашілу біля печі жінку і сказав: "Гуд, гуд…"

Церкви не зачепили і кажуть, що дехто заходив в церкву помолитися. Спалити майже все село.
Їхали вони на Теремне в сторону Гурбів, де саме були партизани. Йшли багато танків, мотоциклів, аж село гуло. Звідти поверталися сюдою назад уже одинокі німці, бо там їх розбили.

Коли люди повтікали від німців в ліс, то їм там було дуже важко, особливо з малими дітьми. Але ділилися між собою їжею, хто щось встиг взяти. Село було майже спалене. Залишилися тільки церква, музей, млин, магазин «Реміза», стражніца на Брилях, в якій пізніше жило 5 сімей, капличка.

З лісу люди поверталися в село і копали балгани (землянки). Ширина його -4м, довжина -7м. Вкопувались в землю, стіни заставляли кругляками. Було одне мале віконце. Зводили крокви і накривали сніпками з житньої соломи. В балгані ставили піч, довгого полика, де спала вся сім’я.

Було так, що в одній хаті жило 2,3 сім’ї або люди були змушені йти до родичів в інші села. Дуже косив людей тиф, бо люди простуджувалися.

Але Вілія є, та історія її, є народ, який який все зробив, заради свого села, який ні зі що на світі не покине його бо серце пустило квітучі пагінчики саме завдяки глибокому корінню, який міцно вріс у цю благодатну вілійську землю, в її народ, звичаї, віру, культуру. 

Як відомо, по річці Вілії проходив колись у 1939 році кордон. В селі була Польська влада, а там, де Заріччя – Радянська.

Коли загляну в історичне джерело мого села, то серце тріпоче, тому що я живу на землі, за яку так багато віддали предки, запаливши іскорку любові у серцях нащадків. Я низько їм вклоняюсь і дякую Богу за те, що саме Вілія стала не лише моєю Батьківщиною, а й гордістю і музою в житті.

Блакитне небо… Чисте і прозоре,
Завжди у серці зраненім живе.
Його красу підкреслюють ще й зорі…
І хтось це диво радістю назве.
Над Батьківщиною моєю чисте небо…
Воно все знає. Бачило колись.
Але ніхто не запитає в нього:
«Чому ти так задумано мовчиш ?»
І я мовчу згорьовано, в печалі,
Коли почую оповідь чиюсь,
Коли історію криваву прочитаю,
Чи коли просто в небо подивлюсь.
О Батьківщино! Ненько! Серце рветься!
І ляже тихо в риму на рядки.
О.Кібукевич
А як же тепер? Сучасність села нерозривно пов’язана з минулим, вона просто створена ним. Кожне святе місце – це дар минулого, це чудо і краса.
Коли тихою ходою іду по селі, то зустрічаю так багато цікавих місць, які є гордістю і спомином жителів моєї квітучої Вілії.

Ось стоїть неподалік церкви маленька голуба капличка. А хоч хтось задумувався, що  ж було збудоване перше – церква, чи капличка? На це не знайдеш відповіді, якщо не шануєш предків і не цікавишся минувшиною. А усе було так. 
Пам’ятним для односельчан став 1892 рік, коли в хаті бідної сім’ї появилася ікона Божої матері. Сталося це перед Зеленими святами. На місці, де зараз знаходиться капличка, стояла хата на дві половини. Жили в ній старі батьки і син з невісткою. Жінка, що побачила ікону звали Домною.

Одного разу їй приснився сон, щоб вона готувалася приймати гостей і білила хату. Свекор був суворою людиною і наказав невістці полоти просо. Пішла невістка полоти просо. Втомившись, вона прилягла відпочити і їй знову приснився то й же сон. Прийшла жінка додому і стала білити. Як домащувала землю глиною, то надворі вже сутеніло. Але сталося диво. В правому куточку хати появилася якесь сяйво.

Жінка побачила, що ніби з землі виросла ікона маленька і дві свічки. Злякалася Домна, впала на коліна і почала молитися. Потім вона голосно заплакала. На плач збіглися люди. Були такі, що вірили, але були й такі що не вірили в диво. Ікону поклали на стіл, погасили свічечки. На другий день взяли їх в церкву. Коли рано господарі прокинулися, то побачили, що в хаті знову горіли свічки і стояла ікона.
Так повторювалося три рази. Занесуть люди в церкву, а вона знову появляється. Вість про цю появу розійшлася по сусідніх селах. Одні говорили, що це господарі самі приносять ікону з церкви в хату. Тоді місцева влада вирішила це перевірити. Хазяїв висилили з хати, на дверях поставили пломбу і варту. Вранці, коли відкрили двері, то знову побачили це диво. 

Одного дня зібралося дуже багато людей і всі з хресним ходом занесли ікону і свічечки в церкву. На тому місці, де появилася ікона, побудували капличку. У нашому селі на той час була дуже маленька церква, але потім за дохід, який отримали від відвідування каплички, жителі закупили ліс і кругом маленької побудували велику церкву. Це сталося в 1905 році, а з залишків деревини побудували млин.

Звичайно, що в таке важко повірити, але так було. Невірство іноді і добре для людини, та не в такому випадку. 
Та ікона, що появилася в капличці, в перші дні мала дуже велику силу. Сліпі ставали зрячими, інваліди – здоровими. Одного разу з Острога приїхав багатир тройкою коней. Він не вірив в появу ікони і сказав: «Якщо то правда, то хай моя хата згорить, а жінка - здуріє». Через годину приїхав гонець з Острога і промовив: «Ваша хата горить». Багатир поїхав швидко додому і побачив вразливу картину, що хата догоряла, а жінка реготала (мов навіжена). На другий день він взяв жінку і привіз до каплички. Зразу на очах у нього жінка стала здоровою. З того часу він став ходити в храм в Острозі і співав на криласі.

Ось так було у цьому, здавалося б, такому маленькому і мовчазному куточку Острож чини.
Коли їду до рідного села, то ще з далеку бачу, як височіють дерева, зеленіють ліси і як виблискують куполи церкви… Іноді хтось бездушний з опалу говорить: «Це село забуте Богом і людьми». Можливо, він в деякій мірі і правий. Тому, що село моє забувають люди. І, причому, забувають свої ж земляки. Але Бог Вілію точно не забуває, тому, що тільки з його поміччю село вистояло випробування часом.

Ідучи центральною вулицею Вілії можна відразу ж зустріти не одну видатну пам’ятку своєї давнини.
Під синіми хмаринками височіє пам’ятник моєму легендарному земляку письменнику гуманісту – М.Острозькому. А біля пам’ятника – музей, який так багато говорить. Не буду я переповідати історію життя М.Островського, адже кожен, хто вихований на засадах поваги та любові, навряд чи знає її. Лише наведу слова письменника, які надихають мене і звучать з уст багатьох односельчан.

Прожити життя треба так,
щоб не було нестерпно боляче
за безцінно прожиті роки, щоб
не палила ганьба за підленьке
і дріб’язкове минуле, щоб
помираючи зміг сказати: 
«Усе життя і всі сили були віддані 
найпрекраснішому – боротьбі за 
визволення людства.»
М.О.Островський

Як і в кожному селі, у нас є школа, яка збудована на честь 75 ти річчя з дня народження М.Островського. Пишаються жителі Вілії і своїми випускниками школи, які тепер відомі діячі в галузях освіти, науки, культури, медицини, спорту, політики.

Я особисто знайома з деяким з них. Особливо важливим було знайомство з поетом і художником Василем Євстафієвичем Капустинським. Його картини є в нашому музеї, вони прикрашають інтер’єр нашої школи, а також заходячи в бібліотеку ти побачиш портрет М.Островського. Василь Капустінський реставрував багато художніх творів у численних історичних і культурних спорудах України. Його поетичні шедеври несуть багато патріотизму і хвилювань, яскравим світлом осяють і забарвлюють історію Вілії.

Біля школи для кожного чілійця завжди відкрита велика скарбничка-бібліотека для жителів села, в якій зібрано чимало когорту книг, - творів світової слави, збірок моїх земляків. Славиться бібліотека і своїм відданим минулим і сьогоденням, різноманітними гуртками, які плоди своєї праці присвячували саме їй-перлині Острож чини Вілії. 
А взагалі, у бібліотеці, в невеличкому приміщенні біля дитячих книжечок, знаходиться життєдайне джерела, народознавства. Там так багато зібрано, що аж серце тріпоче, коли заходиш туди. Здається, ніби на хвилинку поринаєш в ті часи, коли ще починали пускати корінчики це мальовниче село.

На цій землі не лише боролися і страждали, на ній ще раділи та творили. А головне-кохали. Є численні історії кохання, які багато чого навчають, які дуже зворушливі. Є веселі і сумні, трагічні долі у цього всесильного почуття-кохання.
Колись жила у Вілії Марія дуже красива дівчина. Її вроду не зрівняти ні з чим. А голос у неї був такий дзвінкий і ніжний, що, бувало, слухаєш довгими годинами і здається, що слухав би ще довше і так добре серцю від тих пісень. Була вона із заможної сім’ї. Батько вишукував підходящого жениха. Дівчина любила сидіти на березі річки і розмовляти з нею про своє життя. Подруг у неї не було, бо вважали її суперницею, та ще й мачуха в Марії  говорила: «Тобі треба з панських сімей шукати собі подруг і жениха знатного…». А дівчина тягнулася до простого – до чистого неба, співу солов’я, прозорої річечки і працьовитого народу. Кохала Марія, як то завжди в казках чи легендах, бідного, але хорошого хлопця – Михайла. І він кохав дівчину. Їх почуття були чистими і щирими. Зустрічалися не часто, більше листи через прислугу передавали одне одному. А зустрічі їх були таємні і саме березі річки Вілії. Вони могли довгими вечорами дивитися в очі один одному і…мовчати. Вони любили…

Та батько Марії, дізнавшись, вирішив «рятувати репутацію свого роду» і відправив дівчину на навчання за кордон а хлопця…Батько Марії зробив так, щоб закохані не листувалися. І, для повної впевненості, що вони не будуть разом, написав листа Михайлику, ніби від Марії з-за кордону, в якому йшлося, що дівчина виходить заміж, покохала іншого, що те все, що в них було-ілюзія і помилка. Михайло з горя не знав, що робити. Хлопець був трішки гордим. Вирішив не набридати Марії і теж одружився. Шлюб був, звичайно не щасливим. Коли Марія приїхала і почула, що її коханий одружений та чекає з дружиною вже другу дитину, то була дуже здивована.

Мачуха розповіла дівчині, що Михайло її ніколи не любив, що він давно зустрічався з Дариною – своєю дружиною, що просто думав одружитися на Марії ради багатства, та його плани не вдалося втілити в життя, і що батько "врятував" Марію від обману і нещасного шлюбу.

Дівчина не могла зрозуміти, як так трапилося. Вона пішла опівночі до річки, щоб побути зі своєю " подругою". Коли розповіла усе мовчазній співрозмовниці – річечці, вирішила, що не хоче більше жити і… втопилася. А через кілька років батько Марії, чи то з докорів сумління, чи то просто зі страху, що хтось інший це зробить, розповів Михайлові правду. Хлопець часто ходив на беріг ріки. Сидів там довгими ночами, плакав, розмовляв з Марією, дивлячись в небеса. Одного разу він пішов, як завжди, до річки і не повернувся додому. Його не бачили односельчани після того. Не знаходили й утопленим Михайла.

Щоб не навіювало воно поганих спогадів, а можливо… на березі річки виросла висока і міцна над водою верба, яка щовечора плаче над водою і шумить своїми вітами, пестячи хвилі Вілії. Виросла вона на місці їх зустрічей… Хто зна…

Чому сльоза в твоїх очах?
Чому у них я потопаю?
І тане серце на свічах.
Від того тане, що кохаю…
Іду по вулиці і біль… і біль.
Тебе не хочу більше чути!
Забуду запахи тих піль,
І рани спробую забути…
Якби ж то знать, що вийде так.
Якби ж то знать, що далі буде.
Не хочу жити більше так.
Та хто за мене це забуде?
Зима… і сльози на душі.
Весна… і душу рве тривога.
Знайду розраду у вірші.
Яка ж заплутана дорога!
В твоїх очах моє життя.
А на губах - солодкі ночі.
В куточку серця – каяття:
В твоїх обіймах жити хочу.
І не зі мною в небесах
Тобі простелена дорога.
А я блукаю по стежках
І тішусь мрією з нічого.

Звичайно, кохання дуже вплинуло на багато людських доль, на  історію Вілії, її традиції. Кожен живе, кохаючи і кохаючи, живе заради когось.
Коли сміється хуртовина,
Чи осінь стукає дощем,
Здається, серця половину
Відрізав хтось старим ножем…
Коли зустріну твої очі
У снах, чи, може, наяву,
Судомно серце затріпоче…
Сміюся. Згадую. Живу.
Коли самотня йду в нікуди,
Коли забути хочу нас,
То серце розпинає груди
І в камінь обертає час…
Коли у небі сонце сяє
І ти цілуєш не мене,
Я серце на ножах гойдаю
І, вкотре, думаю: "Мине"…

Ще дуже багато можна писати про мою славну Батьківщину, про її сучасність, минувшину, погрози на майбутнє… та головне – напише час. Зараз я і мої односельчани, тримаючи в руках цей тендітний і безцінний дар –шедевр предків, зробимо все можливе, щоб перемогла –Вілія і наші нащадки пишалися своїми коренями, своєю землею, і дякували Богу за своє "місце під небесами".

Нехай же котяться теплі зорі в долоні моєї Вілії і нехай вона ніколи не буде "забута Богом і людьми". І, доки я живу і ходжу по цій святій землі, я впевнена, що Вілія, - ця колиска душі і серця, довго –довго буде квітнути, пускаючи все нові й нові пагінчики, достаючи ними небес і найглибших надр історії…

Про Україну
В душі моїй все в трепеті співає.
О Україно, я люблю тебе!
Люблю тебе і іншої не знаю.
Люблю за небо чисте, голубе.
Історія – шалене поле битви,
Спливає кров народу на рядки…
І зводиться величний Храм молитви –
До нього все ж ведуть людей стежки.
О Україно! Ти – талантів мати,
Ти – муза і симфонія душі.
Про дивосвіт не можна не писати –
Твій дух на подвиг надихає, на вірші.
І котиться тихенько в ніч травневу
В твої долоні зіронька ясна…
О Україно! Світу королево!
Ти – незнищенна, нездоланна, неземна.

Автор: О. Кібукевич
студеентка НаУ "Острозька академія"

Вулиці мого села

Тяжкі воєнні та післявоєнні роки. Розруха, холод, голод. В цей час у селі жила сім’я, баба Акулина і дід Марко. Дід Марко повернувся з війни інвалідом. Мали вони чотири дочки і сина. Та Бог  послав їм на старість ще одну дівчинку. Назвали Катрусею. Одного разу до їхньої хати  завітав старенький дід-прошак. Подивився на немовля і сказав:

-    Вона виросте до повноліття і помре від води.
-    Та Бог з тобою, - сказала Акулина, дала кусок хліба, хоч і самі ледь-ледь зводили  кінці з кінцями – іди з Богом – і випровадила прошака з хати.

Про нього і забули.
Ішли роки, діти підростали, гралися на глиняній долівці, грілися на печі. В садку збирали груші - гнилиці. Акулина пекла хліб і це часто було їх нею їжею. Так і перебивалися. 

Дівчата росли красунями, а найменша Катя була найкращою. Великі очі, довгі русяві коси, а що вже співала, то й не розказати. 

Але життя було дуже важке, мати в колгоспі заробляла трудодні, за які платили раз у рік, батько без ноги не працював. Було дуже важко з одягом. Якщо десь бралась копійчина, то купляли одяг старшим дітям. Як хотілось мати обновку і Каті, а діставались їй обноски старших сестер.

В той час підлітки збиралися на вулиці. В сусіда була старенька гармошка, співали і танцювала. Катя ходила вечорами на забави босоніж, взуття не мала.

Ось одного разу до нас на вечірку завітав хлопець із сусіднього села. Петро познайомився з Катрусею і стали вони тайком зустрічатися. Петро був одинак у батьків і вони були заможними людьми. А сусідка Петрова Орися теж була одна у батьків, які збиралися їх одружити. Та Петро кохав Катю. Таємно зустрічалися на березі річки. Там росло багато молодих дубків і те місце називали «Дубина».

Та ось Петра забрали до армії
-    жди мене і я повернусь до тебе, сказав Петро Катрусі.
Петро часто писав листи, а Катя їх не отримувала. Казали , що рідня Орисі їх забирала. А для Петра писали різні наклепи на Катю.

Петро не вірив пліткам. Купив весільну сукню, туфлі своїй коханій Катрусі.
Катя знала коли приїжджає Петро  і пішла на залізничну станцію. Вона нікому не сказала, одягнула плаття однієї сестри, туфлі іншої. На станції не сподівано побачила Орисю і коли Петро вийшов з вагона Орися кинулась до нього. Катруся плачучи пішла до додому, туфлі несла в руках, щоб не забруднити їх. Було важко, боліло серце і душа. Навіщо я потрібна йому, така бідна ,- думала Катя.  Прийшла додому, ще й сестри насварилися на неї, що взяла їх одяг. Душевна біль, серцева біль і чорна ніч наступила. Небо вкрилось темною хмарою. Гримів грім,  блискавка раз по раз пронизувала небо. Для  чого жити думала Катя і коли всі заснули вона встала, одягла благеньку тужурку і пішла в ніч. Вранці сестри шукали Катю. Та знайшли на березі лише тужурку. Через три дні в річці знайшли Катю. Привезли до дому, поклали у саду. Плакали сестри, мати і батько побивались і згадали старця, який приходив, коли народилась Катя.

Прийшов Петро, попрощався з коханою, поклав до труни подарунки – нові туфлі і весільну сукню, в яку  Катю одягнули, а Петро поїхав назавжди.

Пройшли роки. Там де вони зустрічалися дерева викорчували, залишився тільки один дуб. Біля нього росте тендітна берізка. Кажуть люди, що в горобинну ніч чути як дубове листя шепче «Жди мене Катю»,  а берізка «Петю, Петю».
 
Жогло Іванна Тарасівна

 

Річка, Горинь в легендах


Якщо подивитись на карту Рівненщини, то можна побачити, що з півдня на північ синьою звивистою стрічкою прокладає собі шлях головна річка – Горинь. Вона бере початок на Тернопільщині з Кременецького кряжу; «Там, де піднімаються Волинські Татри, із стрімких скель стікають гомінкі ручаї. Б’ються в горах живі джерела, б’ють з-під каменю. Гори дихають. Дзвінкі ручаї несуть вологу лісам. Дерева ховають ручаї від сонця. Тому й не міліють потоки. Горинь збирає їх, всмоктує в себе. Ні вона без них, ні вони без неї жити не можуть. І поки стоятимуть гори, вони дихатимуть живими джерелами і Горинь ніколи не зміліє...».
У місцевих жителів зберігається переказ, нібито під Волицею (село, звідки бере початок Горинь) – ціле підземне море, тільки копни по глибше - І бурхливі потоки заллють усю долину, все село.
Щодо назви річки, то одні пов’язують її з готським «горунйо» (повінь), інші – з південнослов’янським «герін» (джерело); з староруським «горина» (гориста місцевість). Адже в далеку давнину річка так і називалась - Горина. В Іпатіївському літописі за 1150 рік, де йшла мова про Ізяслава Мстиславича, було написано: «... перейшов Горину і тут став табором».
Сучасна назва з’явилась в письмових джерелах 1450 року. В одній з українських грамот XV століття записано: «... урочище синові моєму Василю отказу в повіті Луцьким над Горинь – рікою».
У селі Великі Цепцевичі наприкінці XIX століття розповідали таку легенду: «Був колись чоловік – велетень, він горав (орав) і вода йшла за його плугом, робилося це за Божою волею. А птах – ворон летів попереду чоловіка і кричав йому, куди горати».
Живе в народі й така легенда: «»Усі знають казкового богатиря, який міг заввиграшки розметати будь-яку гору. Але не всім відомо, що мав він ім’я Горинь. І річка починалася там, де він облюбував собі місце для спочинку. Це десь там, у Кременецьких горах. Ім’я Горинь означає «сплячий вічно».
У с. Тучин Гощанського району розповідають таку легенду:
В одній землі проживав князь. Померла у нього кохана дружина. Роки йшли, князь старів, а спадкоємця на велике багатство не було. Князя не любили навіть родичі, які все ж сподівалися на його милість. Та він усе лютішав, все частіше били людей у нього на дворі.
Ось – таки одружився він удруге з молодою княжною з сусідніх земель. Зі сльозами йшла вона за нього. Але не питали тоді у дівчат, ні в бідних, ні в багатих, за кого вони хочуть іти. Скоро народилася у них донька. Молода мати дуже любила дитину. А князь лютував. Плакали від нього бідні, плакала і жінка, втікаючи від його погроз та лайок у тихі місця. Тільки дочка й тримала її на білому світі. Своєю люттю князь загнав дружину в могилу. Дочка до того часу вже величенька була, та не успадкувала краси матері, лише серце мала добре і відкрите. А як померла мати, то люди ще не бачили, щоб хтось так тужив, як вона. Кожен день вона приходила до могили матері.
Одного сонячного ранку проходив біля місця Горені (так звали люди дівчину за безмежну тугу) молодий хлопець із села. Очі дівчини зупинилися на красивому обличчі юнака. І в них промайнуло щось нове, і сама вона не знала, що це любов. З того часу виглядала його, стежила за кожним його рухом, при цьому негарне обличчя ставало красивим. Не втерпіла, перестріла його і сказала:«Кохаю». Гордо скинув хлопець голову, погляд його був погордливий. Та не зблідла, не злість майнула на обличчі Горені, лише посміхнулася і відступила, прощаючись з ним поглядом. А він зупинився, вражений. Яке принадне стало її лице, і посмішку її вперше бачив. Немов відчуваючи біду, юнак стиха окликнув: «Гореню, послухай...»
Та вона вже не чула і, мов кізочка, метнулася вперед. Від швидкого бігу розлетілося воронням чорне волосся. Ось вона вже на березі ріки. Мить - і бурхлива ріка поглинула біле княже вбрання.
А другого ранку вода винесла її на берег. Усміхалась дівчина вперше після смерті матері. Князя вивели до дочки, глянув – одвернувся. Ця посмішка докоряла йому. З того часу ріку звали Гореня (зараз Горинь). А перед заходом сонця можна побачити юнакову постать на камені біля річки.
– Гореню, Гореню! Вже мертвою причарувала ти юнакове серце.
Горинь – горе, Горинь – горить і навіть Змій Горинич, як-от читаємо у С. Бабія:
             Бурлить потужна, в повені невпинна,
             Невтримана в зелених берегах.
             То, мабуть, сплоджений тобою змій – горинич?
             Той страх і досі пам’ять зберіга.
У дитинстві мені довелося почути ще іншу легенду про Горинь. Уява малювала її героїв, і писався рядок за рядком:
             Гаї шумлять, сади цвітуть,
            Дівчата в поле вранці йдуть,
            А соловей не затихає,
            Від щастя й радості співає.
                                 Жила у краї тім дівчина,
                                 Її Горинню називали.
                                 У неї очі – дві хмарини.
                                 «Красива дівчина», – казали.
Вона пісень багато знала
І вміла гарно їх співати.
Вона в погожі дні любила
В саду вишневому гуляти.
І під калиною стояти
Із нею щиро розмовляти.
                              Була весна. Калина,
                              Повита ніжним щастям,
                              Осипана білими зорями квітів,
                              Стояла в чеканні чуда.
І дівчина стояла біля неї,
Злилася з нею в трепетне чекання,
Не знаючи, чи снилося для неї,
Знайшла тоді вона своє кохання.
                              Для неї зірка впала із небес,
                              Взяла її тремтячими руками.
                              До серця притуляючи несла,
                              З калиною ділилася думками.
До неї йшла крізь солов’їний спів.
І щебетала пташкою із милим,
І світ здавався їй таким красивим.
І розуміли все вони без слів.
                             Усе росло, раділо, квітувало
                             Так, ніби горя зроду й не бувало.
                             У тім краю. Дівчати скрізь співали
                             І працювали: сил їм вистачало.
Лиш серце материнське віщувало
Біду і сльози, і тяжку розлуку,
Вночі і вдень недобре щось казало,
І мати до небес здіймала руки.
                            Дівчина все ходила до калини,
                            Бо серце її прагнуло любові,
                            А мати все прохала для дитини:
                           «О, Боже! Дай для неї добру долю».
Не послухав. Не вблагала
Дав лиш горе й муку.
Сліз не стало. Не ридала
У тяжкій розлуці.
                          Та й недовго люди всі раділи,
                          Бо монголи грізні налетіли.
                          Плакали від горя матері,
                          Кров лилася на моїй землі.
У далекий край дівчата йшли.
Всі вони засмучені були.
Щось Горинь калині говорила.
Чи прощалась, може, щось просила
                         Хто те знає? Хто читати вміє,
                         Що в чужій і написано душі?
                         Розуму збагнуть того не сила:
                         До сердець буває він німий.
Йшла дівчина гарна чорнобрива,
З довгими русявими косами.
Стан гнучкий, сорочка з полотна,
На якій троянда розцвіла.
                         Ту сорочку ненька вишивала
                         І косу ту довгу заплітала.
                         Коли все росло і квітувало,
                         Серце правду матері казало.
У полоні дівчина ридала,
Злого хана кляла – проклинала.
Не вернути радісних часів,
Не лічити вже солодких снів.
                         Сама до себе часто говорила,
                         Бо не було із ким думки ділити.
                         Носити їх в собі була безсила,
                         Від них і душу не могла закрити.
– Який це край безлюдний і німий,
Хоч із людьми. Мабуть, вже не почую
Ні рідних слів, ані пісень лунких.
Напевне, їх сама не заспіваю.
Тут все не те. І сад отой квітучий
Мені не до душі. Мені б калини.
І подих м’яти, і квіток пахучих,
І світанкових співів солов’їних...
Якою б я щасливою була.
Не буде того. Я те добре знаю.
В полоні тут душа згорить до тла.
О земле рідна, мій коханий краю,
Приходь до мене хоч у снах.
Та тут і сни такі чужі,
А ночі – вічність, як провалля,
Потрапиш – вибратись не можна.
Ось вітер віє... Це здається,
Так, так, це з України вітер.
Ох, як забилось моє серце.
З очей він сльози мої витер.
Скажи ж, як там, в моєму краї,
Так само ще цвітуть сади,
Блакиттю синє небо сяє.
Мені хотілося завжди
До нього долетіти.
А матуся? Як там живе вона одна?
Немало сил забрали в неї лихі чужинці.
Мамо, рідна, напевне, ходили ти сумна
З думками тими наодинці.
І я все думаю про тебе і про те щастя,
Що залишилось на Вкраїні.
Вернуть його уже не вдасться.
Як там щастя на чужині,
Як кохання. Потоптали.
Я білу зірку загубила,
Що небеса подарували.
Вернуть до милого не сила.
Ось так, спинить думки не можу.
                       Пливуть, як квіти за водою.
                       Ох, як же довго... Боже! Боже!...
                       То вже гайдуки йдуть за мною.
                       Ось монгольські слуги налетіли,
Дівчину – красуню ухопили.
У палац до хана спорядили,
Від кайданів рученьки звільнили.
Спалахнула ненависть в очах.
                       Хто ж її ненавидить навчав?
                       То любов лиш здатна так окрилить,
                       Дати їй і мужності, і сили.
                       Вихопила враз Горинь ножа
                       Й вбила свого кривдника вона.
                       Та не довго їй лишилось жити,
                       Довелось голівоньку схилити.
Вже із України військо йшло,
Козаків багато в нім було.
Красень Случ те славне військо вів,
Всіх з полону визволить хотів,
Щоб побачити свою кохану
Синьооку дівчину рум’яну.
Він не знав: її вже не зустріне,
Що у битві з ворогами загине.
                       Так судилось козаку вмирати,
                       Хоч не встиг ще він і докохати.
                       І Горинь за волю полягла,
                       Бо в полоні жити не могла.
Їх краплини крові у струмок злились
І його назвали Горинню колись.
Із струмка малого виросла ріка,
Ніжно щось шепоче й знову замовка.
                      Та ріка і зараз є у моїм краї,
                      А легенду давню кожен пам’ятає.
                      Ми несем в майбутнє, як багатства цінні,
                      Пам’ять про минуле рідної Горині.

Горинь тече через моє рідне село Шубків. У документах XIX століття згадується «Шибковська пристань», де готували до сплаву дерева, смолу, дьоготь, птицю. На початку XIX століття щороку відправлялось 120 плотів переважно лісу.
Тепер річка вже не така широка і повноводна. «Загальний екологічний стан басейну Горині на сьогодні оцінюється, як поганий. Вода в річці вважається дуже брудною, тобто шостого класу якості. За хімічним забрудненням вода Горині може бути використана тільки для технічних цілей, за бактеріальним забрудненням придатна для рибогосподарських цілей, а після хлорування – для технічних і господарських потреб».
Ріко мого дитинства, із обсипаними берегами, затягнута мулом, затруєна стічними водами і атомною смертю, не перейди у красиву легенду, а стань красивою реальністю, нашим природним багатством, окрасою рідного краю. Бережімо Горинь, як пам’ятку природи, історії, народної творчості.

Поліщук Вікторія Борисівна

учениці 9 класу

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня

с. Шубків Рівненського району

OSTROG