Анонс

 

Історія вулиць Острога

 

 

 

Древлянською мандрував Борис Тен


Вулиця Древлянська одна із середніх за протяжністю у нашому місті. Назву свою вона отримала ще в царські часи. Її не зачепили перейменування. Як і колись, так і тепер, вона з’єднує між собою два мікрорайони міста – Карпати і Кідри. У профілі ця магістраль міста виглядає літерою W.
Свою назву Древлянська вулиця отримала від племені, яке колись жило на теренах сучасної Острожчини. Древляни в 6 – 12 століттях проживали на Правобережжі Дніпра. Відомий історик, археолог, один з директорів музею в Острозі Йосип Новицький в їх честь запропонував назвати цю вулицю. Як бачимо вона прижилася і дійшла до наших часів.
Про свою вулицю, де прожив майже все життя, погодився розповісти острожанин, енергетик із 36-річним стажем роботи Юрій Билина. Він разом із мамою повернувся із далекого Казахстану у 1946 році. Тоді на вулиці Древлянській було лише кілька будинків із великими садибами. Тоді, як і нині, Древлянська закінчувалась на проспекті Незалежності. Але не повертала вона у районі вишки, як нині, а продовжувалась далі. Там де ще донедавна були бокси військової частини, вулиця круто повертала і закінчувалась біля одного із двоповерхових будинків, які острожани називають «досами». На місці теперішньої частини вулиці, яка тягнеться від магазину до проспекту Незалежності, були суцільні городи. Мій співрозмовник пригадує, що то була садиба Свинарчуків. Їх будинок, з червоної цегли, на проспекті Незалежності, навпроти кав’ярні «Сова», зберігся до наших часів.
– Древлянську тих часів я пригадую, як ґрунтову, зелену, тихеньку і чистеньку вуличку, – розповідає Юрій Євгенович. – Знаходилось на ній 5 будинків. Пригадую тоді жили у нашому районі родини Марковських, Гудових, Даненковичів, Слісарчуків та Туркевичів. Це були представники острозької інтелігенції. Зокрема, мій дід, отець Венедикт був не тільки священиком, але директором жіночого училища імені графа Блудова (на жаль, одним з останніх, бо поляки закрили його і зробили там гімназію).
У районі теперішнього садочка «Веселка» і багатоповерхових будинків за Польщі і до середини 60 років був дендропарк, який заклали ще за царських часів. Ним володів учитель училища імені графа Блудова Політаєв. Там було багато цінних порід дерев, рідкісний тоді у наших краях виноград. Залишки того дендропарку ще є тепер – наприклад сосни біля ДНЗ, поодинокі дерева між будинками. У 50-60 роках там функціонувала виставка досягнень народного господарства краю, де виставляли свою продукцію колгоспи, заводи і фабрики краю, звітували перед людьми і державою. Для цього були збудовані спеціальні павільйони, басейн, де експонувалася продукція. Десь в 70-х роках, коли там почали будувати будинки, і більшість дерев були зрубані.
Пригадуючи людей, які жили на Древлянській, Юрій Билина каже, що один із синів Гудових – Ігор Фролович, був інженером-залізничником, працював і жив у Львові. Одружений він був на дочці відомого священика Рихліцького – Вірі Михайлівні. Олександр Даненкович був полковником царської армії. Вони з дружиною мали двох дочок – Катерину (по чоловікові Пухтаєвич – вчитель базової 4-х класної школи при педучилищі в Острозі) і Марію (фронтовичка, до самої смерті працювала у психлікарні). Дочка Слісарчуків Міліца Олексіївна була педагогом.
В 50-60-роках вулиця Древлянська активно заселялась. Тоді там надавали ділянки під будівництво приблизно по 6 сотих. Свого часу на цій вулиці жив майбутній довголітній перший секретар райкому партії Іван Батура, ветеран війни, директор Слобідської школи, а потім для дітей з вадами слуху Микола Дзізінський, ветлікар Дудик, педагоги Коберники, тепер мешкають Римма Римарук (викладала російську мову у СШ №1, була піонервожатою), Ольга Нечипорук та багато інших.
В кінці 1950 років від Луцької до проспекту Незалежності поклали бруківку, пізніше – асфальт. Аби розвантажити від транспорту центр міста, Древлянська виконує функцію об’їзної дороги. В кінці 70 років звели кілька багатоповерхівок. У 1989 році відкрили садочок «Веселка».
Вулиця Древлянська є найвищою природною точкою в Острозі над рівнем моря. Разом з тим, тут знаходиться також найвищий рукотворний об’єкт нашого міста – ретранслятор. Вишку спорудили в 1968 році і її висота – 70 метрів. Мешканець вулиці, який тривалий час працював і нині ще трудиться на установі зв’язку, Володимир Ющук каже, що коли споруджували цей об’єкт, вже починали будувати овочеві бази торгового підприємства. Тепер там знаходиться одна з промбаз міста, де працюють підприємства «Острозька кераміка», «Дах», виготовляють будівельні блоки, твердопаливні котли, ремонтують автомобілі та ін. Ще на цій вулиці знаходиться один із гуртожитків Острозької академії, невеликий магазинчик.
Древлянська має невеличкий однойменний провулок. Він з’єднує цю вулицю із вулицею Луначарського. Свого часу, це був заїзд до будинку, який знаходився трохи далі від дороги. Коли підшукували йому назву, то Юрій Билина пропонував назвати його іменем письменника і перекладача, свого дядька Бориса Тена. Він часто бував у Острозі – приїжджав у гості до своєї тітки, бабусі Юрія Євгеновича, і неодноразово мандрував Древлянською. На жаль, до його пропозиції не дослухались.


Іван МОЧЕРНЯК

 

Стадіон замість цвинтаря



Вулиця Шевченка – одна з тих небагатьох магістралей нашого міста, яка від появи на поч. ХХ століття і до цього часу зуміла зберегти своє первісне ім’я недоторканним. Якщо б вона вміла говорити, то розповіла б про багатьох визначних постатей нашого міста та його гостей, адже там здавна жили і тепер мешкає багато педагогів, музейників, лікарів, науковців.
Краєзнавець і журналіст Олександр Гладуненко каже, що ще на початку ХХ століття назви «вулиця Шевченка» на карті нашого міста не було. Найімовірніше, що отримала своє ім’я вулиця у часи революційних подій 1917-1922 років. А до того поштові відправлення мешканці цієї частини Острога отримували за адресою «Кідри», наприклад «будинок Балюка» чи ін.
Кандидат мистецтвознавства Ярослава Бондарчук (Халецька), яка все життя мешкає на вулиці Шевченка, розповідає, що її будинок був куплений у 1934 році в поміщиці Шибінської її прабабцею Варварою Янчевською (Шмідт) (була дуже хорошою медсестрою) і її сином, відомим лікарем Миколою Євгеновичем Янчевським. Про попередню власницю вона знає лише те, що у той час та поміщиця була не дуже багатою. А сам будинок був збудований наприкінці ХІХ ст. Про це свідчать документи із сімейного архіву. Із спогадів батьків запам’яталось, що тоді біля їх будинку був величезний сад. Ярослава Віталіївна розповідає, що у 30-х роках минулого століття вулиця Шевченка була малозаселеною і тривалий час мала неофіційну назву «Козій хутор», бо на галявинах випасали кіз.
Недалеко від Янчевських на вулиці Шевченка жили столбові дворяни Павчинські. Ярослава Бондарчук пригадує стареньку Марію Павлівну та її дітей Жоржа і Віру. За радянської влади вони жили бідно, а збідніли ще у часи Польщі. Можливо тому їх радянська влада не зачіпала. У дитинстві Ярослава Бондарчук бувала у них. Пригадує особливу обстановку в домі, старовинні речі, буфет та ін. У 1974 році той будинок придбала сім’я Франковських. Ванда Станіславівна тривалий час була зав. поліклінікою Острозької ЦРЛ, працювала гінекологом.
Є відомості, що на початку століття на цій вулиці жив Ілля Івашкевич (тепер той будинок знаходиться на вул. Огієнка) – мировий посередник у конфліктах, зокрема між селянами із поміщиками. Свого часу він був головою Братства імені князів Острозьких, яке врятувало замок князів Острозьких від руйнації і в 1916 році відкрило там музей.
На початку 50-х років збудували кілька нових будинків, зокрема з’явилися будинки Петра Андрухова (тепер на ньому знаходиться меморіальна дошка в пам’ять про одного з «батьків» Острозької академії), Більдіних і Панасюків. Далі будівель тоді не було і місцевість називалась «Поле». Трохи пізніше там з’явились нові оселі, тепер вже навіть є невеликий провулок Шевченка, починається він майже в кінці вулиці.
Там, де тепер знаходяться будинки академмістечка, знаходився братський сад. Ним за часів Російської імперії опікувалось Кирило-Мефодіївське братство і училище ім. Блудова. До речі, в сучасних академічних приміщеннях воно й знаходилось, пізніше там була польська педагогічна семінарія, радянське педучилище, школа-інтернат і з 1993 року НаУ«ОА».
На місці, де тепер знаходиться стадіон, до 1967 року було старе польське кладовище. Того року у Острозі знищили польський і єврейський цвинтарі. Плити з могил «додумались» використати для будівництва приміщень, зокрема трансформаторних підстанцій, свинарників, доріжок в школі-інтернаті та ін. споруд. Ярослава Бондарчук каже, що той цвинтар був старовинний і перестали ховати на ньому десь із 1870 року. Покоїлися там останки багатьох відомих постатей, зокрема, вченого Яна Лятоса, дослідника історії міста Станіслава Кардашевича та ін. Там можна було зробити прекрасний некрополь, куди б навідувались туристи, але, на жаль… Ще живуть люди у Острозі, які пам’ятають як бульдозерами руйнували цвинтар, вивозили останки могил. Споруджувався стадіон тяжко і довго – відкрили його приблизно в середині 70-х років.
Ярослава Віталіївна па­м’я­тає розповідь матері про те, що колись у Острозі жив чоловік на прізвище Рустанович. Він чомусь саме під час дощу, грози, бувало вночі йшов на цвинтар у чорному плащі і блукав між могилами. Його поведінка лякала не тільки дітей, а навіть і дорослих.
У першому будинку праворуч, якщо рухатись із проспекту Незалежності, на цій вулиці свого часу жив Олексій Фрідріх з родиною, який працював науковим працівником музею. Там також тривалий час працювала його родичка Антоніна Кващевська, яка навіть у 83-річному віці продавала квитки у музей. Її загальний стаж роботи там склав аж 44 роки.
У наступному будинку жила родина Миколи Мольського. Він був педагогом. Його дочка Надія Миколаївна не могла працювати за часів Польщі, бо не викладалась російська мова. Працювати в радянській школі вона відмовилась, оскільки не викладався Закон Божий і велась атеїстична пропаганда. До кінця життя вона жила на 10 крб. пенсії і давала приватні уроки. У дитинстві мама Ярослави Віталіївни ходила до неї на додаткові заняття. З її спогадів залишилось у пам’яті те, що це була винятково чесна людина, дуже акуратна – справжній інтелігент. Біля свого будинку вона зробила дивовижний рай із дерев і квітів. Померла жінка на початку 70 років. Наприкінці свого життя свою квартиру вона заповіла Лідії Спаській, яка її доглядала і поховала. До речі, сама Лідія Іванівна використовувала ту квартиру як дачу, тривалий час жила і працювала там, померла у 1990 році саме у тому будинку. Проводжали знамениту художницю в останню дорогу саме з вулиці Шевченка.
П’ятий, двоповерховий будинок на цій вулиці належав за Польщі Табіту. Це був один із острозьких інтелігентів. Найкращі квартири він здавав заможним людям, а його родина мешкала у напівпідвальних приміщеннях. Тоді він називався «доходний будинок», а також «Жёлтый дом» – бо був пофарбований у такий колір. В тому будинку свого часу гостював Микола Шугаєвський (1872-1927) – визначний діяч українського національно-культурного відродження, педагог. Від початку і до кінця існування УНР він займав високу посаду в одному з департаментів Генерального Секретаріату народної освіти. З 1920 року проживав в Острозі, де очолив "Просвіту” і працював вчителем в школах міста. Автор низки вистав для театру шкільної молоді. Уклав декілька збірок українських пісень. Одна з дочок Табіта – Ніна Андріївна Сахелашвілі – стала доктором медицини, відомим львівським отоларінгологом.
В наступному будинку жив учитель математики Василь Покало, який свого часу працював у знаменитій Острозькій гімназії. Він мав аж три будинки. Коли прийшла радянська влада, вона конфіскувала приміщення і залишила колишньому власнику лише 3 кімнати в одному з будинків. Після війни там розмістили дитячий будинок. Працюючи у обласному архіві, я знайшов постанову, за якою туди мали переселити мешканців психоневрологічного інтернату. Невідомо чому, пізніше, буквально через півроку, її відмінили і постановили відкрити дитбудинок саме на вулиці Шевченка. До речі, дочки вчителя Покало свого часу працювали у ньому вчителями і вихователями.
Закрили дитячий будинок десь у середині 60-х років. Спочатку зробили там допоміжну школу-інтернат, а потім навчально-курсовий комбінат. В будинку, який знаходиться на вул. Шевченка у 1985 році відкрили меморіальний музей генерала армії Антонова. Його організатором і збирачем фондів був Анатолій Хведась. Після того як музей незаслужено ліквідували, нетривалий час у тому приміщенні знаходилось відділення ДАІ. Тепер, на жаль, ця будівля порожня і дуже швидко руйнується.
Олександр Гладуненко розповідає, що на цій вулиці проживали й інші відомі родини та особистості, зокрема педагоги Бабичі – Тамара Андріївна та Юлій Іванович, Більдіни – Михайло Єгорович (був деякий час директором музею) та Раїса Михайлівна, Надія Петрівна Кир’янчук; Халецькі – Галина Миколаївна та Віталій Олександрович, Бондарчуки – Ярослава Віталіївна, Олександр Ананійович та їх син Віталій є науковцями Державного історико-культурного заповідника м. Острога та НаУ«ОА», Макаров – директор Острозької гімназії початку ХХ ст.; Володимир Яцюк був учасником партизанського руху на Житомирщині, брав участь у Словацькому національному повстанні у роки війни, мав нагороди СРСР і Чехословаччини, а його син був спортсменом – стрибуном з жердиною; ветеран Великої Вітчизняної війни, педагог Михайло Федорович Радецький; Ніна Казакова – одна з перших в Острозі керівників дитячих танцювальних ансамблів. Її вихованці виступали успішно на районній і обласній сценах. Один з них – Степан Василюк – свого часу був художнім керівником ансамблю «Полісянка» Рівненського льонокомбінату. Жило і живе на цій вулиці ще багато цікавих і визначних особистостей – про всіх важко згадати. У цьому плані вулиця Шевченка справді унікальна.
Я щиро вдячний Ярославі Бондарчук і Олександрові Гладуненку за велику допомогу у підготовці цієї статті. Одночасно прошу тих мешканців міста, які пам’ятають цікаві факти із життя вулиць міста, повідомити про себе на номер 2-26-04, або 097-500-20-81 (достатньо подати сигнал) для того, щоб зі спогадів можна було підготувати нові розповіді про історію Острога.


Іван МОЧЕРНЯК

 

 

 

OSTROG